– Та шо – братися дідівського способу. Забити му в груди осиковий кіл і фертик.
– Йой, мамцю клепарівська! – перехрестився двірник. – В Святу неділю! Жартуєте!
– Ані не думав! Я теж маю доньку і не хочу, аби якийсь вошивий комуняка ссав з моєї дитини нашу святу соборну кров! Я беруся власними руками загнати йому того кілка в груди. Мені то як два пальці обцюняти. Самі знаєте.
– Та знаємо, робота у вас така, – погодився я. – Але ця справа стосується не лише вас, але й цілого будинку. І без згоди решти мешканців було б нерозумно щось вирішувати.
– О! Маєте рацію! – тицьнув у мене пальцем двірник. – Треба зібрати домовий комітет і проголосувати.
– Заки ви будете його збирати, він і до ваших пампушок добереться, – буркнув Ґемба.
– Оно чимчикують Цьома, Струдель і Розман. Чим не комітет? – сказав я.
– Добре, але той Розман… е-е… – почіхав чуприну пан Ґемба.
– Єврей? – спитав двірник.
– Ну!
– І люкс! То є певняк, жи він не упир! Єврей ніґди би крови сирої не ссав, бо то для него трефне. Хлопці! Ідіть сюди, є діло.
Трійця підійшла, і теж з пивом.
– А шо сі стрєсло? – спитав Цьома.
– Вираховуємо упира, – процідив крізь зуби Ціпура і підморгнув для певності.
– Та йдіт! А ми теж тим самим займаємось!
– І яка ваша версія? – спитав Ґемба.
Трійця перезирнулася, і Цьома дипломатично перепитав:
– А яка ваша?
– Пішли на траву, – сказав Ґемба, – то не є розмова на хвильку.
Розташувавшись колом на траві, трішки помовчали. Ґемба розумів, що вагомість його версії не в малій мірі залежить від рівня її подачі. І ось, коли запанувала тиша, що було чути, як посвистує ніс пана Струдля, Ґемба прорік:
– Упирем є не хто інший, як Бураченков. По-перше…
І далі пролунали всі вищенаведені докази. Останній з них справив належне враження, і трійця знову перезирнулася.
Врешті озвався пан Розман:
– А ми пішли іншим шляхом. Ми перебрали кожного нашого мешканця і за методом вилучення зупинилися на чотирьох. Ми задумалися не над тими, хто може бути упирем, а перш за все над тими, хто ним бути не може.
– Ну і…? – аж тремтів від нестримної цікавості двірник.
– Спочатку вилучили мою родину, бо, самі знаєте, що наші люди вашої крови пити не будут. Пан Цьома запропонував також вилучити всіх греко-католиків, але ми з паном Струдлем не погодилися. Жодних конфесійних баталій! Зате ми втрійко згодилися, що упирем не може бути пияк. Це ж логічно! Алкоголь і кров – речі несумісні. Таким робом відпала ще половина мешканців. І ви, Ціпуро, в тім числі. Щодо вас, пане Ґембо, малисьмо сумніви – адже праця в трупарні, так би мовити, сприяє… Але ми вчасно згадали, що у вас вставні щелепи, а сліди після укусів упиря ясно вказують на чиїсь гострі й здорові зуби. Вас ми теж викреслили, – кивнув на мене, – у вас моцна сім’я, і я не думаю, що ваша жінка не помітила б тих нічних вилазок до молодих кобіт. Упирем є хтось, хто живе сам. Це відлюдок, особа замкнута і неприязна. У нас таких четверо: Бураченков, Триндик, Гопкало і пані П’юрко. Бураченков – чоловік огрядний і жодної мірою не міг би проникнути до чужого покою через кватирку. Триндик – це расовий галіціяка. І якби упирем був він, то жодна з жертв не лишилабся живою, бо він, напившись крові, націдив би її ще й у слоїки і зробив би закрутки на зиму. Нє, то не може бути він. А Гопкало має хорий шлунок і сидить на дієті. Від сирої крови його б несло так, що на всіх поверхах ніхто б вікна не годен був відчинити.
– Лишається пані П’юрко? – здогадався двірник.
– Власне! Та стара кістлява карга, що пхає свого носа всюди, куди не треба. Ось хто упирка!
Розман вмовк і взявся до пива. Ґемба невдоволено сопів носом і гарячково шукав контраргументів. Не тому, що мав якісь симпатії до пані П’юрко – він її ненавидів так само, як і ми всі, – але з думкою, що Бураченков – упир, він уже так звикся, що міняти її не мав ні сили, ні бажання.
Пані П’юрко – стара діва за сороківку – була пострахом цілого будинку, бо знала про кожного мешканця цілий оберемок пліток і охоче ними ділилася з кожним бажаючим. Якби упирем виявилася вона – це би всіх задовольнило. Навіть міліцію, якій вона добряче в’їлася своїми постійними заявами, скаргами, листами й анонімками.
– Стривайте! – ляснув себе по коліні Ціпура. – Пані П’юрко не може бути упирем, бо ви ж самі сказали, що викреслили пияків!
– А хіба вона п’є? – здивувалися ми.
– Аякже! Кому, як не мені, теє знати! Та я не раз бачив, як вона кидає до смітника порожні пляшки.
– З-під вина? – уточнив Розман.