– Як би ж то! Горілочкою наші панюся бавляться.
– А бодай вас качка брикнула! – зажурився Цьома. – Так нам усе добре грало.
– Ага, тепер самі бачите, що упир не хто інший, як Бураченков! – сказав радісно Ґемба.
– Але ж він не пролізе в кватирку! – кинув останній аргумент Розман.
– На те він і упир, щоб пролізти хоч би й у шпарку в дверях! Плювати йому на ваші кватирки! – стояв на свому пан Ґемба і радісно відчував, як росте у ньому тріумф.
Струдель і Цьома не мали чим крити і лише зиркали на Розмана.
– Це ж треба, – зітхнув той, – на цілий будинок один-єдиний москаль, і то упир!
– Е ні, не так! – помахав пальцем Ґемба. – На весь будинок один-єдиний упир, і то москаль. А міг би бути наш хлоп! І пив би кров зі старих большевичок! А то п’є з молодих бабів, щирих українок. Хтозна, чи то не спланована акція!
– І що ви намірились чинити? – спитав Цьома.
– Забити му осикового кілка в груди! – твердо випалив Ґемба.
– Звар’ювали! – вжахнувся Струдель. – Нас за то посадять!
– За упира? – щиро здивувався Ґемба. – Та нас ще в герої запишуть, і наші писки вирізьблять на тій хвилі коло пам’ятника Шевченка!
– Посадять, – похитав головою Розман. – І ще буде міжнародний скандал.
– Але, пане Розмане, бійтесь Бога! – не здавався Ґемба. – Та же ті москалі і з ваших кров пили!
– Не так кров, як інтелект, – уточнив Розман. – І якщо міліція тепер навіть слухати не хоче про упира, то й потім не буде. Нам інкримінують убивство!
– Як-як? – наставив вуха Ціпура.
– Інкримінують!
– Свят-свят! – перехрестився двірник і поблід.
– То що – най він далі кров п’є? – з тугою в голосі спитав Ґемба.
– Я маю іншу раду, – сказав Розман. – Наш будинок ніколи не був освячений. От у ньому і завелася нечисть. На другу неділю треба запросити священиків, а я покличу рабина, і ми висвятимо всі помешкання. Тоді наш упир вже не буде мав доступу ні до кого.
– Пане Розмане! – кинувся до нього з обіймами Ціпура. – Шо б ми без вас робили!
Уся компанія була страшенно втішена такою розв’язкою, і вирішено добрати пива, аби гідно вшанувати план Розмана. Мені, проте, пора було до хати – Ліля не любила, коли я надовго відлучаюся.
– Нарешті! Приперся! – зустріла вона мене. – Це так ти за цигарками ходив?
– Лілюсику, негайно дзвони тим зі Сихова, що хотіли мінятися з нами квартирою.
– Так нагло?
– Другої неділі будуть святити наш будинок. Мусимо протягом тижня вибратися.
– Що ти таке кажеш! – вжахнулася Ліля. – А ми ж тільки недавно ремонт зробили!
– Нема ради.
– Але до суботи є час, – вона звабливо облизалася і пригорнулась до мене. – Пообіцяй, що на тижні провідаємо ту білявку з тридцятої!
– На прощання? – всміхнувся я, пестячи її теплі повні стегна, вкриті ніжним волосяним пухом.
– І ти цього разу не будеш стримувати мене! Я вип’ю, скільки захочу!
– Лілюсику, але ж на ранок тобі буде зле.
– Ну і що? – вона притулилась до мене ще тісніше. – Зате я потім віддячу тобі сам знаєш як!
Її великі червоні губи нагадували мені розпусну півонію. Найдужче в житті я люблю смоктати її вуста, особливо тоді, коли набрякають вони свіжою кров’ю і аж пашать, досить лише трішечки їх надкусити, і цвиркне живодайний нектар – гарячий, п’янкий і пінистий. І тілом тоді розіллється солодка знемога, розкіш якої ніхто описати не в силі, бо вона заполонює і зневолює, і змушує повертатися до неї знову і знову. Та, зрештою, тільки заради цього ми й живемо на цьому плюгавому світі, мандруючи з часу в час, з епохи в епоху, струшуючи, мов осіннє листя, роки і міста – вічні, незмінні і завше спраглі.
1978, 1995
Ласкаво просимо в Щуроград
1
«Коли я прибув у це місто, першою живою душею, яку я зустрів, був щур».
Так почав свою розповідь Марко Пекельний, повернувшись із останньої мандрівки. Щоразу, переживши карколомні пригоди, цей на вигляд спокійний і далеко не героїчного вигляду чоловік з’являвся у мене без жодних попереджень. Кинувши на порозі коротке «честь», він відразу ж піднімався у мій кабінет, у святая святих, куди навіть дружина боїться зайти без стуку в двері. На сходах Марко, не повертаючи голови, питав:
– Кава є?
Відповідь його не цікавила. Відповідь знав наперед – кава мусила бути. Коли я з нею з’являвся, то Марко вже лежав на канапі, закинувши довгі ноги на бильце.
Я вмикав магнітофон і слухав чергову пригоду.
«Так, то був щур… Мене спантеличив його вигляд – у чорному костюмі, білій сорочці й білих рукавичках, а з-під холош визирали білі гетри. Щур галантно підняв над головою капелюха і сказав, вишкіривши жовті зуби: