Двері самі прочинилися, і чиясь рука втягла мене всередину. В темних сінях заскреготів замок, і чоловічий голос прохрипів:
– Ходіть за мною.
Коли ми зайшли до кімнати, господар визирнув у вікно:
– Ага, заметушилися!
– А що таке?
– Подивіться.
Він це сказав не без утіхи в голосі, котра мене здивувала, бо я побачив вулицю, повну щурів. З чого тут тішитися?
То був кремезний дядько під п’ятдесятку, з буйним сивим волоссям і кошлатими довгими вусами.
– Невже їм неможливо дати раду? – спитав я.
– Їх ніщо не бере. Надто розумні. Трутки не їдять, у полапку не лізуть, котів і собак давно пережерли… Найгірше, що зараз при владі нове покоління, котре народилося, коли нас уже залякано. Воно впевнене в собі, переконане, що робить нам величезну послугу, піклуючись про кожен наш крок.
– Чого вони добиваються?
– Покори… Покори і вдячності. Але ми вже не здатні навіть на це. Ми втомилися дякувати.
– Невже й справді вони перехопили у вас геть усю духовну сферу життя?
– Уявіть собі – правда… Але це тільки на поверхні, бо мало хто з нас усе це сприймає щиро. Переважно ми всі вже навчилися прикидатися, і, коли треба, малюємо на обличчі задоволення. А на самоті, заховавшись за трьома дверима, дозволяємо собі розслабитися і, залізши під перину та сховавши голову під подушку, замугикати якусь стару пісню… Співати на гостині остерігаємось, бо серед нас чимало стукачів.
– А що за це буває? Невже в’язниця?
– Гірше. Божевільня. У нас в’язниць нема. Там, у центрі, навіть такий плакат висить: «Щуроград – місто без в’язниць». У божевільню потрапляють усі, хто дозволив собі засумніватися в доцільності щурячої влади… Від сьогоднішнього дня це може чекати й мене.
– Вас?… Але звідки їм знати, про що ми тут розмовляємо?
– А ви прислухайтесь, – сказав, показуючи на підлогу.
І справді, звідти долинуло обережне шкряботіння. Я тупнув ногою, і воно стихло.
– Вони скрізь, – сумно всміхнувся господар. – Їх можна надибати в найнесподіваніших місцях.
– А що буває з чужинцями, які завітають до вас? – нарешті поцікавився я, передчуваючи якусь малоприємну вістку.
– Спочатку їх намагаються обробити, як оце вас. Напустити туману. Коли це вдається, чужинця ознайомлять із життям зразкових сімей, покажуть місто і з почестями проведуть. А якщо не вдається, то запроторять до божевільні.
– Для чого ж ви заманили мене сюди? – рознервувався я. – Адже тепер і вам, і мені загрожує небезпека!
– Прошу тільки не гніватися… Я чекав цього моменту віддавна. Бо лише чужинцеві можна довіритися. Особливо, коли він потрапив у таку ж безвихідь, як і я… Річ у тому, що я був колись полковником. Мені вдалося зберегти деякі запаси. У мене є чимало гранат, два автомати й один вогнемет. Утрьох ми їх розгромимо вщент…
– Утрьох?
– Ви, я і моя донька. Цілком можливо, що до нас приєднаються й інші городяни. Я вірю в це. Не може бути, щоб вони всі перетворилися на боягузів. Для початку ми проб’ємося до божевільні. Там якраз ті люди, які нам потрібні.
Я з несподіванки не знав, що відповісти. Отак ні сіло ні впало брати участь у державному заколоті якось не дуже приваблювало. Навіщо мені втручатися в чиїсь внутрішні справи? Воно, правда, щури не викликають у мене жодних симпатій, але й не допекли настільки, аби я йшов на злам голови їх бити. Однак перспектива потрапити до божевільні лякала ще дужче. Як ми дамо раду цій силі-силенній щурів? Звичайно, коли спалахне повстання, діло піде легше, але заки воно спалахне, нам, чого доброго, встигнуть і пальці повідгризати.
Відступати було нікуди – за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.
– Гаразд, я згоден, – сказав я.
– У вас все одно не було іншого виходу.
– Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не потрапив у цю халепу.
– Так, я вчинив неґречно… Але зрозумійте й мене… Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка… Потім чекав на чужинця… Але жоден не з’являвся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритися будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином… Хоча єдиний мій син загинув у божевільні… Коли народилася дочка, я, замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але Бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла… То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависти… Ненависть її доросла до такої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра – і весь мій план міг згоріти на пні.