5
Нарешті вулиця вивела нас до парку.
– Прийшли, – сказав полковник, показуючи рукою на двоповерхову будівлю з колонами у стилі сталінського «репресансу». – Це і є божевільня.
Зрозумівши мету нашого походу, щури й зовсім осатаніли. Вони кинулися нам навперейми, обсіли кущі й почали спинатися на дерева.
– Тепер, коли ми рушимо попід деревами, щури почнуть стрибати нам на голови, – сказав полковник. – Коли ви їх підпалите, вони намагатимуться скочити на візок. Дивіться, щоб ми не злетіли в повітря.
Щури лізли й лізли на дерева з дивовижним завзяттям. Там уже місця живого не було, а вони все лізли.
Спочатку я пустив полум’я по землі й підпалив суху траву, а тоді проїхався по стовбурах. Чотири яскраві смолоскипи, обліплені щурами, вдарили у небо. Пойняті вогнем тварини почали осипатися, наче горіхи.
Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обкрутили круг пальця і не пішли з візком попід деревами.
Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану, і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі. Їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Але тут вони нам уже були не страшні.
Пробившись до самої будівлі, ми з полковником вирішили зайти досередини, поки пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.
Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти, і, поки вони не згаснуть, щури ледве чи поткнуться сюди.
Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.
У кінці коридору з’явився якийсь чоловік у білім халаті.
– Куди ви?! – замахав руками. – Сюди не можна. Тут хворі!
– Нам можна! – відрізав полковник. – Ви хто?
– Я директор.
– Тут є щури?
– Є.
– Багато?
– Може, з півсотні…
– А хто з лікарів?
– Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?
– А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в’язнів!
– Яких в’язнів? Це лікарня, а не в’язниця! – обурився лікар.
– Он як! Справжня лікарня? – підморгнув мені полковник. – Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.
– Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному разі не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…
Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано «не можна», він і нам каже «не можна». Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення – нам капут.
– Ви не повинні від мене жадати того, за що я потім накладу головою.
– Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?
– Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.
– І нема тут примусово лікованих?
– Як ви можете підозрювати нас, лікарів, у такому злочині?
– Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.
– Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.
– Але я вам не вірю, – сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. – Негайно повідчиняйте палати.
– Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!
Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:
– Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!
Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.
У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб’єкти з темними заглибленими в себе очима. Їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.
Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.
– Що ви з ними зробили? – спитав директора.
– Я не знаю, що з ними зробили, – відказав той ображено. – Я застав їх уже такими.
– Але це ж не справжні божевільні. Їх довели до такого жахливого стану.