– Ви маєте на це докази?
– Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.
– Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?
Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?
– Відімкніть наступну палату.
Директор слухняно відімкнув ще одні двері.
І знову ми побачили ту саму картину.
– Тепер ви переконалися? – спитав він.
– Ні, – відрізав полковник. – Відчиняйте решту дверей.
Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не потрапив на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.
Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості вони були нам не страшні.
– То ви тут один зі всього персоналу? – спитав я.
– Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…
Тут він запнувся і відвів погляд.
– На відміну від людей? Так?! – раптом визвірився полковник.
– Я не хотів так сказати, – боронився директор.
– Але сказали!
– Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…
– Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?
– На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?
З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.
– Ведіть нас на другий поверх, – уперся полковник.
– Але я попереджаю – там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хтозна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…
– Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.
– Можете взяти ключі, – сказав він, простягаючи нам цілу в’язку. – На кожному вибито число палати. Я з вами не піду.
– Ви нам і не потрібні.
– Просто те, що ви там побачите, може надовго зіпсувати настрій.
– Ну, за наш настрій не варто переживати. Він уже давно зіпсований, відколи такі, як ви, стали на службу до щурів.
– А що я мав – здохнути з голоду? Чи перетворитися на одного з цих?
Полковник нічого не відказав, лише кивнув мені йти за ним на другий поверх.
Ми спинилися перед дверима, що були помальовані в яскраво-червоний колір.
Ключик у замку прокрутився зовсім безгучно. Так само безгучно прочинилися двері, й полковник зайшов досередини.
Спочатку я почув його зойк, а тоді добірну лайку. Він остовпів у дверях, затуливши мені прохід, і я змушений був легенько підштовхнути його, щоб і собі зазирнути в палату.
Те, що я побачив, викликало в мене спазм у горлі.
На підлозі сиділо три створіння, що мали людські тіла з великими щурячими головами. Ці чудовиська вишкірювали гострі зуби й блискали люто очима. Якусь хвилю вони дивились на нас насторожено і нерішуче, але раптом, наче пронизав їх струм – вони здригнулися й зірвались на ноги. Це виглядало так, наче вони щойно сприйняли чийсь сигнал. Хтось їм звелів напасти на нас, і вони кинулися до дверей, загрозливо ревучи й цвиркаючи слиною.
– Ах, гидота! – крикнув полковник і натиснув на цингель.
Автоматна черга розпанахала їхні груди й животи, відкинула назад і повалила на підлогу.
– Якщо нам трапляться ще подібні чудовиська, їх треба негайно знищувати, – він подивився на мене. – Ви мене розумієте? Хоч це ми повинні встигнути зробити.
– Здається, нічого більше нам зробити й не вдасться.
– Жалієте, що пішли зі мною?
– Ні. Все одно хтось мусив на це відважитись.
У наступній палаті ми побачили двох чоловіків, що були прив’язані широкими ременями до залізних ліжок. Один лежав непорушно, інший повернув до нас голову, і то були перші очі, в яких ми виловили сліди розуму. Роти їхні були перебинтовані.
– Це… це мій товариш! – скрикнув полковник. – Капітан Коляда! Я впізнав його!
Чоловік мав довгі патли й бороду. Почувши своє прізвище, радісно закивав головою.
Ми в одну мить звільнили обох від ременів.
– Капітане! Як ви сюди потрапили?
– М-м-м… м-м-м… у-у-у… – промимрив щось той, зводячись із ліжка.
Його товариш, однак, лежав непорушно, і я, розбинтувавши йому рота, зрозумів, що він мертвий.
Капітан закотив рукави піжами і простяг до нас свої білі вихудлі руки.
Уся внутрішня поверхня рук була сколота шприцами. Потім він показав груди в синюватих плямах і знову спробував щось пояснити, але видобув одне лише нерозбірливе лопотіння.