– Над ним, очевидно, проводили якісь досліди, – здогадався я.
Капітан закивав головою. Раптом сполошився і почав показувати рукою на сусідню палату. Він теж розумів, що часу в нас обмаль.
Полковник відчинив її, і нашим очам відкрилася ще жахливіша картина.
На ліжках сиділо чотири зовсім голі жінки, і кожна бавилася зі щонайменше десятком малесеньких людинощуриків. Ці бридкі вертляві істоти вовтузилися в них на ногах, лізли до грудей і смоктали молоко.
Я не міг на це дивитися, мене нудило. Капітан стис кулаки і потряс ними в повітрі, імітуючи стрільбу з автомата. Проте полковник зволікав.
Жінки абсолютно не реагували на наш візит. Деяке сум’яття можна було помітити лише серед їхніх дітей, котрі, побачивши незнайомців, заметушилися і взялися забиватися жінкам межи ноги, під руки, увесь час наполохано попискуючи.
Капітан потягнув до себе полковників автомат, і той, не опираючись, віддав зброю.
Я вийшов у коридор і, спершись рукою об стіну, виблював просто на лискучу кахляну підлогу.
За спиною пролунали автоматні черги, пронизливий писк і конвульсивний вереск.
Коли вони вийшли з палати, я здивувався, які в них різні вирази обличчя. Полковник суворо ніс свій холодно-кам’яний вираз, натомість у капітана на вустах грала щаслива усмішка. Він тішився, що дістав можливість помститися.
– Ще троє дверей зосталося, – сказав полковник, перебираючи ключами. – Тут у них цілий дослідний інститут.
– Я туди не піду, – відказав я. – З мене досить.
– Піде він…
Ми чекали в коридорі, поки капітан закінчить свою справу. З кожної палати чулося те саме – спочатку постріли, потім розпачливе пищання людинощуренят і крик напівбожевільних жінок.
– Вертаймося, – скомандував полковник, коли все вже було скінчено.
– М-м-м… – замимрив капітан і побіг попереду, ведучи нас униз.
«Коли вже це скінчиться», – думав я. Ми проминули перший поверх і почали спускатися в підвал, аж зненацька пролунало голосне гарчання, і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках. Їхня поява була настільки несподівана, що ми ледве встигли зупинитися. На щастя, капітан відзначився подиву гідною реакцією, бо, затуливши нас своєю спиною, відразу почав строчити з автомата. А проте кулі цих потвор не зупинили, вони продовжували наступати, розмахуючи прутами. Рани викликали у них ще сильніший напад люті, і нам довелося задкувати.
Тоді я випустив полум’я з вогнемета просто в їхні вискалені морди. Крик смертельного жаху пролунав у підвалі. Четверо з нападників повалилися на сходи, двоє кинулися тікати і зникли за закрутом.
Капітан, заволодівши автоматом, не випускав його з рук. Тепер він був нашим провідником, і цього разу теж ішов попереду, приймаючи на себе найбільшу небезпеку.
Ми спустилися в підвал і побачили металеві двері. Людинощури сховалися за ними. Та, мабуть, не тільки вони. Бо зі всієї поведінки капітана видно було, що там, за дверима, є щось дуже важливе для нас. Але чи воно повинно нам чимось допомогти, чи, навпаки, становило небезпеку і мусило бути знищене – цього ми не знали й покладалися лише на нашого нового товариша.
– Зараз я ці двері висаджу, – сказав полковник і примоцував до клямки гранати.
Ледве ми встигли сховатися за рогом, як могутній вибух струсонув стінами.
Замок на дверях відскочив.
Капітан рвучко відчинив двері, і нашим очам об’явилася зала з безліччю різних пристроїв, скляних посудин, реторт, пробірок з гумовими ручками, а в тому всьому щось вливалося, щось переливалося, булькотіло, шипіло й пінилося.
У глибині зали біля заґратованого вікна вовтузилися чотири потвори, шарпали ґрати і скавуліли з розпачу. Двоє ще мали в руках залізні прути, але, пам’ятаючи, як загинули їхні товариші, боялися дужче за інших і навіть не думали на нас нападати. Та ми все одно мусили їх знищити.
Вони не встигли сховатися від полум’я.
У ту ж хвилю несподівано пролунав постріл із пістолета, й полковник схопився за плече. Стріляли десь із-за приладдя. Капітан, мов кішка, вистрибнув на стіл, збиваючи ногами усе те скляне нагромадження. Когось він там за столами побачив, бо наступної секунди скочив туди з бойовим вигуком доісторичних племен.
Почулися метушня й відчайдушний вереск, який явно не належав капітанові.
Я обігнув довжелезного стола і побачив на підлозі нашого любого директора. Капітан наступив йому однією ногою на живіт і люто клацав цингелем. Диск вочевидь спорожнів.