– Команда! Шикуйсь! – пролунав голос щура.
– О, це вже серйозно, – сказав Кость. – Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.
– Тільки не в браму! – підбігла Віоля. – Там нас оточать і не випустять.
У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.
– Уперед! В атаку! – волав щур.
– Чого ж ви? – штурхнула мене дівчина. – Виймайте пістолет!
З несподіванки я й забув про нього.
– Ай! – зойкнув Кость, діставши каменем в плече.
Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.
– Мусимо пробиватися лише вперед, – сказала Віоля.
– Але ж вони шпурляють камінням! – відповів я.
– То стрельніть у них! – крикнув Кость.
– У дітей? – здивувався я.
– Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.
Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.
Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.
Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.
З брам час від часу вилітало каміння, і ми мусили пильнуватися.
Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але досі жив. Його тіло здригалося від пекучого болю, вуста посиніли.
– Мам… мам… мам… – шепотів він.
Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.
– Ви його не врятуєте, Марку, – смикнула мене за рукав дівчина. – Це пропащі діти.
– Але ж вони – люди!
– Ні, це щуренята.
Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею, і коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.
Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля – ще двох, а решта знову щезла у брамі.
Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?
– Що з ними – з цими людьми? – дивувався я. – Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються нею?
– Бо воно вже їм до шиї приросло, – сказав Кость. – Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.
– Але свободи ніколи не буває забагато! – заперечила Віоля.
– Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.
– Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? – не розумів я. – Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?
– Бо їм у школі втокмачували ідею подвигу, – сказав Кость. – Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… – Голос у нього затремтів, і, піймавши мій погляд, він додав: – Так, це й зі мною було. Мене запроторив до божевільні син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.
7
Скоро ми опинилися на околиці, де вже не було будівель, і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев’яними халупами, деякі з них заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.
Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.
– Не такі вже вони й дурні, – сказав я Костеві, беручи з них приклад.
Лише Віоля сиділа у траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.
– Вони позбавлені пам’яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших – сік, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… – розповідав Кость. – Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.
– Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?
– Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.
– Може, нам не варто тут затримуватися? – спитав я.