«Подивіться! – гукнув я. – Ви всі оточені!»
Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітника, виплигнув на нього, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і, замість рухатися в напрямку до вас, подався до мочарів.
– Ви збилися з дороги? – спитав я.
– Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.
8
Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.
І ось, коли зійшло сонце…
Не знаю, чому саме вони кинулися в наступ, коли зійшло сонце. Може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?
Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останні чати. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.
Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекали слушної нагоди.
– Все, мусимо рушати, – сказав полковник. – Виводьте божевільних. Та не забудьте прихопити й дрючки.
За кілька хвилин ми подалися на південний захід, чимдалі від цього жахливого міста. Але не зробили й двох десятків кроків, як знову на нас напали. Цього разу це були і щуролюди, і діти, і самі щури. Останніх, правда, було небагато, зате потвор я нарахував з десяток, а дітей зо дві сотні.
Причому напали вони впереміш, так що полковник мусив стріляти поверх дитячих голів, щоб убити когось зі щуролюдів. Однак ті хутко зметикували і попригиналися.
За кілька секунд зчинився такий шарварок, що й не опишеш. Ми, хто мав зброю, найбільше переймалися щуролюдами. Тим часом хлопчаки становили для нас не меншу небезпеку, а стріляти в них якось рука не піднімалася.
Щури шмигали у нас під ногами, та ми їх не помічали. З дрючками в руках ми пробивали собі шлях для відступу. На жаль, у такій ситуації ми вже не здатні були пильнувати божевільних, і нас відтіснили від них.
Діти, озброєні чим попало, насідали на нас дедалі завзятіше. Щуролюди тим часом накинулися на божевільних, валили їх на землю й перегризали горлянки. А ми не могли їм допомогти. Нарешті Кость із погрозливим ревом прорвався крізь дітей і почав гамселити дрючком потвор. Та голови у них, видно, були не гарбузові, бо жодного він так і не збив з ніг. Зате його збили і навалилися аж утрьох.
Це вже було понад мої нерви, я вихопив пістолета і двічі вистрілив перед себе. Діти заверещали, бризнула кров, але я не зважав уже ні на що і, орудуючи далі дрючком, пробився до Костя. Клубок тіл катулявся по землі. Кость уже був весь у крові. Я вловив момент і вистрілив котрійсь потворі у вухо. Це все, що я встиг для товариша зробити, бо наступної хвилі мене теж атакували щуролюди. Їх було двоє, і кожен дістав від мене по кулі в живіт, але це їх не спинило. Я вистрілив ще раз в одного з них, і на цьому набої в пістолеті скінчилися. Ще були патрони в кишені в пуделку, але часу, щоб перезарядити, не було.
Щуролюди, з животів яких текла кров, ішли на мене, розчепіривши руки та скалячи ікла. Бити їх дрючком було марно, і я, повернувши його тонким боком, всадив вістрям потворі в живіт, просто в живу рану. Щуролюд задер голову в жахливому вереску й задеревів на місці. Я висмикнув дрючка й таким самим робом загнав його у живіт другому напаснику. Тепер і той задер голову, ревучи смертним ревом. Але, на мій подив і жах, жоден не впав на землю.
Проте кількох секунд вистачило мені, щоб перезарядити пістолета й вистрілити потворам просто у роззявлені пащеки.
То були, видно, саме ті кулі, яких їм бракувало, щоб повалитися на землю й забитися у конвульсіях.