Діти розбіглися навсібіч від Костя, і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.
– Мусимо утікати, – сказав полковник і показав рукою на річку.
Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.
Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього було видно, що це додало їм рішучості.
Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.
– Скоріше! Скоріше! – гукали вони. – Тікають!
А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки і шпурляючи їх нам услід.
Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.
– Тікайте, – сказав полковник. – Я їх затримаю.
– Я тебе не покину! – кинулась йому на шию Віоля.
– Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов’язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…
– Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?
– Зараз, – я поліз у кишеню.
– Не треба, я теж маю, – сказав полковник, ховаючи пістолет. – Вам, можливо, теж знадобляться.
Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.
Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.
Час від часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.
– Чому він не стріляє? – нервувала Віоля.
Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.
Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.
– Боже мій! – скрикнула Віоля. – Допоможіть йому!
– Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.
– Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!
– То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.
Вона, однак, не рухалася з місця.
– Ну?! – сказав я. – Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!
Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.
Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи – і коло знову зімкнулося б.
Діти продовжували жбурляти в нього камінням і дрючками. Деколи поціляли, й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.
Ті поодинокі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.
Раптом полковник упав і покотився по землі. Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.
Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?
Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, то побачив, що діти, зробивши своє, звернули свою лють на мене.
9
Все це виглядало безмірно диким – оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчині про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна, чи не впреться вона й не захоче вернутися.
Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, приберігаючи кулі. Вже в гаю помітив я неподалік ватагу щурів, вони не нападали, а тільки сновигали в кущах. Видно, пильнували, щоб я не зник.
Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.
– Як нога? – спитав я.
– Вже легше, розходила. А де тато?
– Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.
– Якою дорогою? – спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.