– Що ви таке говорите, дядечку?! – жахнувся дракон. – Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?
– Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе – гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.
– Ніхто ще про мене не знає.
– Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.
– За що?
– А так – ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні – ніхто й не спитає.
– Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.
– А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.
– Гадаєте, і я з вами отак зроблю?
– На все воля Божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.
– Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?
– Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам, як палець, та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді так само, як і вся порода, й на людей кинешся. Був тут – не за моєї пам’яті – дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та поїдав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… Довго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.
– Ви хробака з’їли б? – зненацька перебив його дракон.
– Тьху! Що ти мелеш?
– Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві, траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.
– Бач, тобі пальця в писок не клади! – розсміявся пустельник. – Гаразд, навчу.
І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.
Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.
– От так, синку, – зітхнув, – прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.
– За що ж вони ополчилися проти мене?
– Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти – дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма – чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, – мусить бути убите.
– Я все одно не стану до бою.
– Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.
– Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А Бог?
– Ну-у, Бог! Не тобі до Бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.
– То і Господь зло чинить?
– Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?
– То така ваша правда людська?
– Який Бог, така й правда, – сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.
– Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.
Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі. На горбах – скрізь, куди оком не кинь, – безліч цікавих побачити бій. Їм тільки й подавай видовища.
Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось, а дерева пригнуло до землі, а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Зчинилася метушня, джури пришпорили коней і помчали подалі від печери, гадаючи, що дракон ось-ось кинеться до бою. Лицарі, хто на коні, а хто пішака, з’юрмилися, наче вівці, в чеканні змія. Ніхто не хотів стояти в першому ряду, через те вони штовхали один одного, мало з ніг не збивали. Але дракон не виповз. Юрба на горбах галасувала, розмахувала хустками, капелюхами й гілками, їй уривався терпець. Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:
– А бодай його чорт забрав! Ото нечисть! Він кепкувати зібрався?