– Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, – втрутився Юхно. – Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.
– Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!
– Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили на багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли – от і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!
– Ви от зчепилися за казна-що, – перебив їх Базильо з Микуличина. – Чи тобі, Кельбасе, не все їдно – худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будемо чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом – діло ризиковане. Як же його з печери видобути?
– А може, ваш дракон трошки теє… не сповна глузду? – спитав Гудбрант.
– Знову ти нашого дракона ображаєш? – наїжачився Кельбас.
– Ну, ви чисто як дурні когути, – похитав головою Базильо.
– Я вашого дракона зовсім не хочу образити, – сказав Гудбрант. – Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, – вигляд його печери.
– Та-ак, – кивнув Кельбас, – моравські печери куди кращі.
– Печера мені не сподобалася ось чому. Якщо хтось з вас мав діло з драконом, то може згадати – перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей – барвінок, мальва, рута.
– А й справді, – насторожився Кельбас. – Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе – дай Боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!
– Що, знову пан Кельбас жабу принесли?
– Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?
– Що їсть? – наморщив лоба шинкар.
– Ага.
– Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.
– Але ти тут живеш, то мусиш знати.
– А що я можу знати? – розвів руками. – Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки… Я його не питав.
– А дівок їсть? – втрутився Юхно.
– Дівок?… Гм… – шинкар знову наморщив лоба. – На картині намальовано, що їсть… Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти… А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?
Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.
– А щоб тобі гарбуз отелився!
Розділ II
Спочатку зазолотілося верхів’я дерев, а далі й окремі промінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки невелику галявину, де паслося п’ятеро стриножених коней, а біля згаслого багаття лежало четверо чоловіків, закутаних з головою в повстяні коци. Сонячна пляма, що впала на траву крізь прогалину в гілках, почала розтікатися на всі боки, захоплюючи все ширшу ділянку, й коли вона освітила обличчя одного з подорожніх, той прокинувся, звівся на ноги. Розштовхав свого товариша, і вдвох заходилися розпалювати вогнище. Коли один почав з гучним тріском ламати сухий дрюк, другий спинив його:
– Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.
Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих учора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.
Попереду їхали пан Лаврін із джурою, а за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.
– Як ви гадаєте, – озвався джура, – чи хоч на завтра доберемся до Люботина?
– Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.
– На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.
– Не вчися, хлопче, підлабузнюватися. Негоже це для майбутнього лицаря… Досі я мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хтозна, чи меч мій візьме його.
– Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.
– То правда, але одне битися з сарацинами, а друге – з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.
– Ви повинні його перемогти.
– Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння, мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.