– Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?
– Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.
– Заки він його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?
– Ну що там? – озвалася баба, дожувавши м’ясо.
– Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемося ми з цього лісу до вечора?
– Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.
– Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.
– Хе-хе, пошкоду-уєш…
Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.
Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.
– Чортова карга! – вилаявся пан Лаврін. – Вона, здається, пошила нас в дурні.
– Схоже на те, – погодився джура. – За її словами – це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.
– Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.
Розділ III
– Доброго вечора, – привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.
– Доброго й вам.
– Як здоров’я?
– Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?
– Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.
Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.
– Я до вас на пораду приїхав, – сказав князь.
– О-о, то щось велике в лісі здохло.
– Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?
– Чого ж не чув?
– У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.
– Він і не покаже.
– Як то?! А вам звідки теє відомо?
– Я говорив з ним.
– З драконом?!
– Так. Це дуже миле сотворіння.
– Вперше щось подібне чую.
– А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.
– Гм, це й зіправді якесь диво дивнеє.
– То ще не все. Він і книги читає.
– Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!
– Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.
– Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?
– Він мене попросив.
– І що ж він там читає?
– Все, що даю йому.
– Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?
– Дав.
– Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!
– Я? Мщуся? А то за що?
– А що – ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.
– Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.
– Яким же се?
– Добрим.
– То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?
– Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.
– Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не треба було вчити.
– Він мене дуже просив… Ну, я й… Просто ми з ним затоваришували.
– Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.
– Які вже є.
– Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?
– Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати, і щоб його ніхто не рухав.
– Але ж так не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!
– Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.
– Пресвята Діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, – гукнув до воєводи, – ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!