Місце для дракона

– Е-е… та що ви, далебі, – встряв пустельник. – Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

– Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави – велика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

– Та нічого там такого нема, – одмахнувся рукою пустельник. – Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти,
розкривають пелюстини,
а метелики стікають по вустах,
як сік ожини.

Сни дзвіночків голубіють,
зазирають у кишені,
а ти сиплеш їм дукати
у роззявлені їх жмені.

І ковтаєш сон глибокий,
подарований навічно,
І вмираєш разом з ними,
не питаючись, навіщо.

День минув, і склали крила
всі метелики на зиму.
Заховайся й ти в шкарлупку
і ридай собі за ними.

– О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

– Нема в нього ніяких дукатів, – заступився пустельник. – Це образ такий.

– Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаємо…

Ти сни колись бачив рожеві і білі —
у течії їхній гойдалося тіло.

Де зникло усе? Поринаєш в перґамент,
виловлюєш тихі слова на свій лямент
і світ викладаєш отими словами,
в якому ніколи не мав навіть мами.

А світ цей жорстокий такий і шалений —
суть черви во чревію і гризь щоденна.
Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь,
твій слід загубивши, пройде попри тебе.

Даремні надії – умийся сльозою! —
меча вже занесено над головою.
Набридло усім тої днини чекати,
коли ти посічений будеш конати.
Ніхто над тобою тоді не заплаче…
Умреш, проклинаючи долю собачу.

Коли дим густий моїх слів спопелілих,
ілюзій розтрачених, марень зотлілих
у душу сумну почина проникати,
чи можу я квітами, доле, співати?

– Ось маєте! І це не єретик? – князь потрусив у повітрі рукописом. – Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?… А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де – на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому Богу душу винному Люботині?… За що мені така кара, Господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду – явленіє пресвятого Григорія, в миру – дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом – з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

– Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді – гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

– Він талант, – погодився пустельник. – Справжній християнин.

– Ну, ти не той… – надувся князь. – Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в Писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, – князь поплескав дракона по лапі, – викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

– Вже вісім, – відповів дракон.