– Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…
– Ну, вже таки й дурницю! – надувся князь. – Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.
– Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?
– Пане Антосю! Та ви мудра голова!
На світанку два вершники вигулькнули з густого туману й спинилися біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.
Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.
– Ви вже прийшли?
– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… Адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…
– Кажіть. Я на все згоден.
– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.
– Я все зрозумів.
– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.
– Добре.
– Твої вірші…
– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?
– Збережу.
– А мене поховайте біля мого вчителя.
– Я все зроблю. Прощавай.
Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я – князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».
Розділ VI
– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?… Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку чекала, поки визволять.
Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:
– Хіба не видно, що я і є дракон?
– Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?
– О, ясна панно, це для мене велика честь… – Він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. – Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?
– На великого-великого метелика.
– Правда? – Він засоромився й опустив очі.
– Я, знаєте, як увійшла, відразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»
– Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.
– Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?
– Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».
– А мені… мені снилося – ой, тільки нікому не розповідайте! – мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так гидко – бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.
– Хіба вам не хочеться закохатися?
– Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни – це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» – побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.
– А як вам той лицар з голубою стрічкою?
– Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!
– Зате, видно, бувалий.
– Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.
– А вам що – навіть серце не тьохне?
– Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.
– Чим же він так вас полонив?
– Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним…