Дівчинка продовжила:
І знову хлопчик з тією ж усмішкою від вуха до вуха:
Під бурхливі оплески діти зійшли з брили.
– Але це ще не все! – загукав радник, вимахуючи аркушем. – Є одна формальність, якої обминути ніяк не можемо. Панове лицарі – це у мене список учасників бою. Зараз я читатиму імена, а ви швиденько відгукуйтеся, бо часу нема: за дві години нас чекає святкова дифіляда, народні гуляння, танці, пісні, бенкет на честь переможця і такі інші необхідні заходи. Тому будьте уважні. Отже, почнемо. Пан Лаврін з Горшова герба Підкова. Пан Юхно з Косогора герба Любич. Пан Гудбрант з Моравії. Пан Базильо з Микуличина герба Трирог. Пан Збишко з Сілезії. Пан Тоньо з Галича герба Мак. Пан Любомир з Золочева герба Когут. Пан Матей з Карінтії герба Рак. Пан Чурило з Києва герба Тур. Пан Раду з Семиграддя герба Млин. Пан Йован з Чорногорії герба Холм. Пан Стефан з Крилоса герба Крилос… Прошу тих, кого я не назвав, виїхати з шеренги.
Двоє лицарів під’їхало до радника.
– Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.
– Ге! А то чого?! – обурився Кельбас.
– А того, що нема вас у списку.
– Що це за анахтемські порядки! – зашуміли лицарі.
– Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.
– А при чім тут я? – спитав другий лицар. – У мене ж є джура.
– У вас є джура, але нема коня.
– А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?
– На мулові.
– То це мул? Чого ви знущаєтесь?
– Я не знущаюсь, а тільки стежу, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння – чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.
– Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?
– Правда, правда! – загукали лицарі. – Такого не буває.
– Гаразд, прошу проїхатися, – згодився радник. – Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.
Лицар слухняно проїхав риссю вздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.
– Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.
– Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.
Всі присутні гримнули сміхом.
– І де це ви такого герба роздобули? – засміявся й собі радник.
– А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але що був єси витязем, то дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі». Так і в літописі записано. Я не брешу.
– А що зі мною? – заскиглив Кельбас.
– А з вами просто – йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури, як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!
– Це ви до чого?
– А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.
– Та це трісло щойно! Як на коня сідав!
– Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться – скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?
– Зараз зашию.
– Раніше треба було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.
– Та я найму когось.
– Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір – це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.
З города долинуло баламкання дзвонів.
– О, прошу! Це вже служба Божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу Богородиці Діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.
Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них – в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.