– Ось і шапка. Чудова шапка, – засміявся князь і насадив гніздо на голову. – Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?… Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок – знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави… До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ… Але тепер, коли дракона убито, я зостався сам… І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах… А зараз мені холодно… Хо-лод-но! І ніхто мене не зігріє!
День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спурхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла і затанцювала в шаленій хлюпанині.
– Нічого, хлопці, – цокотів зубами князь, – переживемо. І не таке переживали.
Вода його оточила і вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч пустельника.
– А вам хоч би що, – дивувався, – не м-мерзнете. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте… С-скільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна…
Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гугупнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, та вже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося на стукіт велетенського зболілого серця.
Князь відчув, що там, де в його душі була раніше сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою… Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.
А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, то небо очистилося, й осіннє сонце – бліде й змарніле – вистрілило промінням понад світом.
Але князь уже його не бачив.
1984