Точнісінько такий, як був, подумала Клариса, той самий дивакуватий погляд, той самий картатий костюм, щось із обличчям трішки не те, якесь худіше чи, може, сухіше. Але чудовий вигляд, геть такий самісінький, майже не змінився.
— Як чудово знову вас бачити! — вигукнула вона.
Витяг свого ножа. Це так на нього схоже, подумала собі.
Він сказав, що тільки вчора ввечері прибув до міста, одразу й на село збирається поїхати. А як ви поживаєте, як Річард? Елізабет?
— А що це? — запитав він, показуючи складаним ножиком на зелену сукню.
Зі смаком вбраний, подумала Клариса; хоча мене постійно критикує.
Лагодить сукню, як завжди, лагодить сукню, подумав він, увесь час, поки я був в Індії, так і сиділа собі, лагодила сукню, суцільні розваги, суцільні прийоми, походеньки до парламенту і таке інше, думав він і ставав дедалі дратівливішим, дедалі схвильованішим, бо для деяких жінок нема нічого гіршого на світі, як заміжжя, думав він, а ще політика і чоловік-консерватор, як оцей її чудовий Річард. Так і є, так і є, думав він і, клацнувши, склав ножик.
— Річард дуже добре. Річард у комітеті, — сказала Клариса.
Розкрила ножиці й запитала, чи він не заперечує, якщо вона закінчить із сукнею, бо сьогодні має прийом.
— На який я не смію вас запрошувати, — сказала вона. — Мій любий Пітере!
Але як чарівно вона сказала «мій любий Пітере!». Направду все було таке чарівне — срібло, стільці, все таке чарівне!
Чому ж не запросить його на прийом, запитав.
Певна річ, думала Клариса, він тепер феєричний! Бездоганно феєричний! Пригадую, як складно було вирішити — і чому я так вирішила, дивувалася вона, — не вийти за нього заміж того жахливого літа?
— Ніколи б не подумала, що ви прийдете саме сьогодні вранці! — вигукнула вона, склавши руки поверх своєї сукні.
— А пам’ятаєте, — запитала вона, — як лопотіли штори в Бортоні?
— Авжеж, лопотіли, — сказав він і згадав, як вони на самотині снідали разом із її батьком, старий уже помер, він навіть не листувався з Кларисою. Правда, й особисто він не вельми ладнав зі старим Перрі, із тим сварливим, легкодухим старим Кларисиним батьком, Джастіном Перрі.
— Часто шкодую, що не ладнав з вашим батьком, — сказав він.
— Але він нікого не любив… з наших друзів, — сказала Клариса і вже була готова проковтнути язик, аби лише не нагадувати Пітерові про те, що він колись хотів з нею одружитися.
Авжеж, хотів, думав Пітер, це мало не розбило мені серця, думав він; і його здолав смуток, зійшов, як той місяць, коли дивишся з тераси, смертельно блідий і чудовий в останньому світлі дня. Ніколи не був я таким нещасним, думав він. І наче насправді сидів на терасі, трішки посунувся ближче до Клариси, але простягнув руку, підійняв її й одразу обронив. Он там, над ними, він завис, той місяць. Здавалося, вона також сиділа біля нього на терасі в місячному світлі.
— Тепер це Гербертове, — сказала вона.
— Тепер я ніколи туди не їжджу, — сказала вона.
Опісля, як на терасі в місячному світлі, коли хтось ніяковіє, бо йому вже нудно, а інший далі сидить мовчки, дуже тихо, сумно дивлячись на місяць, то й він мовчить, човгає ногою, прокашлюється, роздивляється залізний завиток на ніжці стола, рухає листком, але нічого не каже — отак і Пітер Волш тепер робив. Навіщо згадувати давнє, дивувався він. Навіщо змушувати його про це думати? Навіщо змушувати його страждати, коли він і так зазнав від неї пекельних мук? Навіщо?
— А пам’ятаєте озеро? — запитала вона нерівним голосом під тиском емоцій, від яких тьохнуло серце, стиснулося горло і губи задерев’яніли, коли вона промовила слово «озеро». Вона була дитиною і кидала качкам хліб, стоячи поміж мамою і татом, а водночас і дорослою жінкою, яка йшла до батьків, що стояли біля озера, тримала власне життя у своїх руках, і поки наближалася до них, воно більшало й більшало в її руках, аж стало цілим життям, цілковитим життям, і вона поклала його їм до ніг і сказала: «Ось що я з ним зробила! Ось!». А що вона з ним зробила? Ну, насправді, що? Сидить сьогодні вранці й шиє біля Пітера.
Вона поглянула на Пітера Волша; її погляд, пронизавши весь той час і ті емоції, досяг Пітера досить-таки непевно, ліг на нього, затьмарений сльозою, спурхнув і полетів геть, як пташка торкається гілки, спурхує і летить собі ген далеко. Вельми просто витерла сльози.
— Так, — сказав Пітер. — Так, так, так, — сказав він, буцімто вона витягнула щось з глибини назовні, і воно завдало йому відчутного болю, коли підійнялося. Досить! Досить! — хотілося йому закричати. Позаяк він ще був нестарий, його життя ще не закінчилося, аж ніяк. Йому тільки за п’ятдесят. Сказати їй, думав він, чи ні? Ліпше про все відверто розповісти. Але вона надто холодна, думав він, шиє, бавиться з тими ножицями; Дейзі поряд з Кларисою здалася би простачкою. А вона вважає мене невдахою, яким я і є в їхньому розумінні, думав він, у розумінні Делловеїв. Аякже, жодних сумнівів, він — невдаха, порівняно з усіма цими інкрустованими столами, ножами для розрізання паперу і кришталевими дельфінами, підсвічниками, оббивкою на стільцях і старовинними англійськими гравюрами — так, він був невдахою! Мені остогиділо отаке самовдоволення, подумав він, це все Річард, не Клариса; за винятком того, що вийшла за нього заміж. (Зайшла Люсі до кімнати, вносячи срібло, ще більше срібла, а вона навіть дуже нічогенька, струнка, тендітна, думав він, коли та почала розставляти срібло.) І так увесь час! Тиждень за тижнем, ось таке Кларисине життя, а я… подумав він і, здається, аж засвітився: подорожі, їзда верхи, сварки, пригоди, гра в бридж, любовні романи, робота, робота, робота! І він доволі відкрито вийняв із кишені ножик, свій давній з роговою колодкою ножик, який, Клариса могла б заприсягтися, носив останні тридцять років, і міцно стиснув його в кулаку.