Що за дурна звичка, подумала Клариса, отак бавитися ножем. Завжди почуваєшся з ним якоюсь недалекою, пустоголовою торохтійкою. Але я також, подумала вона, вийнявши голку, до себе викликаю — неначе яка королева, чия охорона заснула й залишила свою монархиню беззахисною (аякже, її дуже збентежив його прихід, просто вивів із душевної рівноваги), так, що будь-хто може прийти й побачити, під якою гілкою ожини вона лежить, — кличу на допомогу все, що вмію, усе, що маю і люблю, — чоловіка, Елізабет, словом, себе теперішню, невідому Пітерові, аби завдати ворогові нищівного удару.
— Ну, а що у вас новенького? — запитала вона. Отак перед початком бою коні б’ють копитом, трясуть гривами, блискають крупами, вигинають шиями. Отак Пітер Волш і Клариса, сидячи пліч-о-пліч на блакитній канапі, задирали одне одного. У Пітерові все аж рвалося в бій. Він змобілізував для цього геть усі сили: похвалу з боку інших людей, свою кар’єру в Оксфорді, одруження, про яке вона майже нічого не знала, своє кохання і загалом виконану ним роботу.
— Та мільйони всього! — вигукнув він, бо на нього напирали зібрані ним сили, вони тиснули з одного боку, а потім з іншого і з відчуттям страху та незвичайної бадьорості понесли його на плечах людей, чиїх облич йому вже не було видно, і він підніс руки до скронь.
Клариса сиділа дуже пряма, затамувавши подих.
— Я закоханий, — сказав він, однак не їй, а комусь, хто постав у темряві, до кого не міг доторкнутися, але мусив покласти вінок на її честь у траву серед темряви.
— Закоханий, — повторив він, говорячи тепер досить-таки сухо з Кларисою Делловей, — у дівчину в Індії.
Покладання вінка відбулося. І Клариса, що хоче, хай і робить із цим вінком.
— Закоханий! — сказала вона. І це в його віці той монстр схопив його за краватку-метелик і засмоктав! Його ж бо шия геть схудла, руки червоні, та він на шість місяців старший за мене! Блиснули її очі, але глибоко в душі вона все ж таки відчувала, що він закоханий. Так, саме так, відчувала: він закоханий.
Невтримний егоїзм, який пригнічує все, налаштоване проти нього, така собі річка, що пливе далі й далі, навіть якщо й нема конкретної мети, все одно пливе собі далі; оцей невтримний егоїзм залив її щоки рум’янцем, від чого вона помолоділа, порожевіла, її очі заіскрилися, а вона сиділа із сукнею на коліні, з голкою, із зеленою ниткою, ледь помітно тремтіла. Він закоханий! Не в неї. В якусь молодшу жінку, це вже напевно.
— І хто вона? — запитала.
Тепер цю статую треба зняти з п’єдесталу і поставити між ними.
— На жаль, заміжня, — сказав він, — дружина одного майора в індійській армії.
І з дивною іронічною погідністю він усміхнувся, виставивши перед Кларисою статую в сміховинному світлі.
(Усе ж він закоханий, подумала Клариса.)
— Вона має, — продовжував він розважливо, — двох дітей: хлопчика і дівчинку, а я приїхав до адвокатів порадитися щодо розлучення.
Прошу дуже, думав він. Роби, Кларисо, з ними, що хочеш! Прошу дуже! І з кожною секундою йому здавалося, що дружина майора в індійській армії (його Дейзі) і її двійко діток ставали дедалі привабливішими під Кларисиним поглядом, буцімто він підпалив сіру кульку на тарілці і на тому місці виросло гарне деревце у свіжому, просяклому солоним морем повітрі їхньої близькості (у дечому ніхто його так не розумів і не відчував, як Клариса) — їхньої чудової близькості.