Ішла далі, перейшла вулицю, він за нею. Тепер найменше йому хотілося, аби вона зніяковіла. Але якби зупинилася, то він би міг сказати: «Ходімо на морозиво», так, він саме так і сказав би, а вона відповіла б також дуже просто: «А що ж, ходімо».
Але поряд із ними на вулиці інші люди, заважають йому, затуляють її від нього. Він не відстає, вона звертає. Щоки зайнялися рум’янцем, насмішка в очах; він — шукач пригод, відважний, швидкий, безстрашний (тільки вчора прибув з Індії), романтичний пірат, і байдуже йому до всіх цих клятих пристойностей, жовтих халатів, люльок і вудочок у вітринах крамниць, байдуже до респектабельності й вечірніх прийомів, до цих чепурних дідусів, що одягають під жилетки білі галстуки. Він — пірат. А вона все йшла і йшла, Пікаділлі, а тоді Ріджент-стріт, попереду нього, її плащ, її рукавички, її плечі доповнювалися облямівкою, мереживом і боа з пір’їн у вітринах, що довершували той дух розкоші й примхливості, спадаючи з вітрин крамниць на тротуар, немов хитке світло ліхтаря спадає вночі на живопліт у темряві.
Хихотячи, вона, прекрасна, перетнула Оксфорд-стріт і Ґрейт-Портленд-стріт, а тоді звернула вниз на якусь вузеньку вуличку, а тепер, а тепер наставав найважливіший момент, бо вона уповільнила ходу, відкрила свою сумочку і — кинувши у його бік, але аж ніяк не на нього, прощальний погляд, що з тріумфом раз і назавжди підсумовував усю ситуацію — вийняла ключ, відчинила двері і все! Кларисин голос промовляв: «Не забувайте, увечері прийом, не забувайте, увечері прийом», — виспівував у його вухах. Будинок, червоний і плаский, з висячими горщиками з квітами, був сумнівної пристойності. От і все.
Ну, зате розважився, таки ж бо розважився, думав він, дивлячись на звислі горщики з блідою пеларгонією. Але вмить усе це розлетілося на друзки атомів — його розвага, бо вона напіввигадана, і він це добре знав, уся ця витівка з дівчиною — лишень вигадка, дівчина — вигадана, як і більша частина нашого життя, думав він, бо ми вигадуємо себе, її вигадуємо, придумуємо якісь чудові забави й навіть багато чого серйознішого. Але що дуже дивно і дуже правильно: ніхто і ні з ким не може всього цього розділити — усе розбивається вщент.
Повернувся, ішов вулицею і шукав, де можна було б посидіти, поки мав час перед відвідинами «Лінкольнз Інн» і панів Гупер та Ґрейтлі. Куди ж йому податися? Та все одно. По вулиці, а тоді до Ріджентс-парку. Його черевики на тротуарі вибивали «все одно»; мав іще багато часу, дуже багато часу.
До того ж був чудовий день. На вулиці пульсом здорового серця билося життя. Без жодних вагань і перебоїв. Плавно, упевнено, точно, пунктуально, безшумно, саме в потрібну мить автомобіль зупинився біля самісіньких дверей. Дівчина в шовкових панчохах, із пір’ям на капелюшку, ефемерна, але не зовсім у його смаку (він уже віддав данину захопленням юності) випурхнула з автомобіля. Поважні дворецькі, рудувато-коричневі чау-чау, зали, викладені чорно-білими ромбами з білими напнутими шторами — усе це крізь розчинені двері Пітер окинув схвальним поглядом. Загалом Лондон — дивовижне досягнення; у цю пору року таки просто цивілізація. Походячи з поважної англо-індійської сім’ї, яка впродовж трьох поколінь займалася справами континенту (дивно, думав він, що я маю до цього якісь сентименти, адже не люблю ні Індії, ні імперії, ні армії), відчував миті, коли цивілізація, навіть ось у таких виявах, була дуже близькою його серцю, немов особиста власність, миті гордості за Англію, за дворецьких, чау-чау, дівчат під охороною. Сміх та й годі, але так воно і є, думав він. Адже лікарі, підприємці і здібні жінки — усі вони квапилися у своїх справах, пунктуальні, пильні, здорові — видавалися йому з усіх поглядів чарівними любими друзями, яким можна довірити своє життя, такими собі своїми людьми, що підкажуть, як жити, і не залишать тебе в біді. Так чи так, доволі непогане видовище, тож він посидить трохи в затінку й покурить.
Ось і Ріджентс-парк. Авжеж. Дитиною я часто гуляв у Ріджентс-парку, пригадував він, але чому це безперестанку повертається до мене дитинство, мабуть, тому, що побачив Кларису, жінки більше живуть минулим, ніж ми, чоловіки, подумав він. Прив’язуються до місць і своїх татусів — жінка завжди пишається своїм батьком. А Бортон був гарним місцем, дуже гарним місцем, але чомусь не міг я ніяк зійтися зі старим, думав він. Одного вечора вони таки посварилися — про щось посперечалися, але про що, вже й не пам’ятав. Здається, про політику.