Так, він пам’ятав Ріджентс-парк, ту довгу пряму алею, невеличкий будиночок, де ліворуч можна було купити надувні кульки, безглузду скульптуру з якимось написом. Шукав вільного місця. Але не хотів (щось хилило на сон), аби надокучали запитаннями про годину. Он старенька сива няня з дитям, яке спить у візку, — найкращий вибір; залишилося тільки сісти на край лавки подалі від няні.
А вона дивна дівчина, подумав він, пригадавши раптом Елізабет, як вона ввійшла до кімнати й стояла біля мами. Так виросла, геть доросла, ну, не красуня, але гарненька; їй не більше вісімнадцяти. Видно, не слухається Клариси. «А ось, до речі, і моя Елізабет» — на, маєш (а чому б не сказати простіше: «Елізабет прийшла»), видно, як і більшість матерів, намагається видати бажане за дійсне. Надто вона вже якась добренька, думав він. Переборщує.
Густий м’який сигарний дим клубився холодком униз горлом, він видихнув його кільцями, які хвилю-другу безстрашно плавали в повітрі, блакитні, круглі — спробую поговорити сьогодні наодинці з Елізабет, подумав він, — потім витягувалися вісімкою, а тоді розтавали в повітрі, яких тільки дивних форм вони не набувають, подумав він. Раптом заплющив очі, зробив зусилля над неслухняною рукою і викинув важкий недопалок сигари. Гладко мела мітла його думки і, метучи, зачіпалась за гілки дерев, дитячі голоси, човгання ніг, перехожих, вуличний гамір, що дужчав і стихав. Усе глибше й глибше поринав він у м’яку перину сну — і ось він вже окутаний нею з усіх боків.
Сива няня знову заходилася плести, коли Пітер Волш захропів біля неї на гарячій лавці. У своєму сірому платті, перебираючи спицями невтомно, але дуже тихо, вона скидалася на борця за права соньків, на ту примару, що в сутінках з’являється в небі й у вітті пралісу. Самотній подорожній, завсідник стежин, порушник спокою затіненої папороті й розоритель отруйного болиголова раптом підводить погляд і бачить велетенську постать у кінці просіки.
За переконаннями він радше атеїст і почувається геть заскоченим ось такими незвичайними хвилинами. Усе навколо нас — це творіння нашого розуму, думав він, усі ці прагнення втішитися й заспокоїтися, відокремитися від жалюгідних пігмеїв — кволих, огидних, малодушних чоловіків і жінок. Але якщо він може її придумати, то вона якимось чином таки існує, думав собі і йшов стежкою, уп’явшись поглядом у небо й гілля, яке швидко наділив жіночістю; побачив з подивом, як воно обважніло, як велично під подихом легенького вітру розсипається воно в сутінковому світлі тріпотливими листочками доброчинства, розуміння, прощення, а тоді, несподівано поринувши ввись, руйнує своє благочестя в несамовито п’яному розгулі.
Такими є видіння, що дарують самотньому мандрівникові ріг достатку, наповнений фруктами, чи нашіптування сирен, які зринають серед зелених морських хвиль; оберемками троянд мчать такі видіння просто йому в обличчя, підіймаються на поверхню тьмяними лицями, за якими в бурхливі води кидаються рибалки, лиш би їх обійняти.
Ось такі видіння невпинно спливають, крокують поруч, зазирають йому в обличчя і затуляють реальні речі, часто здолавши самотнього подорожнього й забравши в нього пам’ять про рідну землю, бажання повернутись додому, подарувавши йому натомість найбажаніший спокій, буцімто (він так думає, йдучи лісовою просікою) вся ця лихоманка життя — це суцільна наївність і обман, адже безліч речей уже поєдналося в одній; а ця велетенська постать, по суті, небо з віттям, постала з бурхливого моря (він уже немолодий, йому вже за п’ятдесят), немов примара постала з хвиль, аби зі своїх чудових рук розсипати співчуття, розуміння, прощення. Отже, думає він, нехай уже я більше ніколи не повернуся до світла лампи, до своєї вітальні, ніколи не дочитаю залишеної книжки, ніколи не виб’ю люльки, ніколи не зателефоную місіс Тернер, аби прибрала, лишень би дійти навпрошки до цієї велетенської постаті, яка потрясе головою, посадить мене на свої стримери й відправить разом із іншими в небуття.
Ось такі ці видіння. Самотній подорожній вже вибрався з лісу, а там уже тупцює до дверей старенька із затіненими очима, можливо, виглядаючи його з дороги, із піднятими руками, із розвіяною білою запаскою, і ця старенька (настільки потужною є немічність), здається, намагається в пустелі знайти втраченого сина, віднайти полеглого вершника; їй хочеться стати постаттю матері, чиї сини загинули на війнах світу. Тож самотній подорожній іде сільською вулицею, де жінки стоять і плетуть, а чоловіки копають у садках; уже й вечір настає лиховісний; постаті завмерли, немов якийсь величний фатум, тільки їм відомий, якого всі очікують без страху, з хвилини на хвилину змете їх до цілковитого зникнення.