Усередині серед звичайних речей — буфета, стола, підвіконня з пеларгонією — раптом обриси господині, що нахилилася, аби зняти обрус, злегка оповиваються світлом — гідний обожнювання символ, який не дають побачити хіба що спогади про холод людських стосунків. Вона бере варення, кладе його в буфет.
— А сьогодні більше нічого не хочете, пане?
Але ж кому відповідає самотній подорожній?
Отже, плела старенька няня біля сплячої дитини в Ріджентс-парку. А Пітер Волш хропів.
Він прокинувся, зненацька здригнувся, сказавши: «Загибель душі».
— О Боже! О Боже! — сказав уголос, потягнувся й розплющив очі. — Загибель душі.
Слова пов’язувалися з якоюсь сценою, місциною і минулим, які йому наснилися. Уже чіткіші: сцена, місцина, минуле, які йому наснилися.
Це сталося в Бортоні того літа на початку дев’яностих, коли він був до безтями закоханий у Кларису. Зібралося дуже багато люду, сміялися, розмовляли, сиділи за столом після чаю, а сама кімната потопала в жовтому світлі і в сигаретному диму. Вони говорили про чоловіка, що одружився зі своєю покоївкою, про когось із сусідів-сквайрів, уже й імені не пам’ятав. Отже, той чоловік одружився зі своєю покоївкою і привіз її до Бортона, але візит не вдався. Новоспечена дружина понадягала на себе, «як на ялинку», усе, що мала, казала Клариса, зображаючи її, і далі вела своє, ні на мить не змовкала. Говорила й говорила вона, говорила й говорила. Зображала її. А тоді хтось сказав, так, Саллі Сітон сказала:
— Ну, і яке це має для когось значення, навіть якщо вона народила дитину ще до заміжжя?
(У ті часи в змішаному товаристві не кожен наважився б таке випалити.) Клариса — ось у нього перед очима — зашарілася, як майська рожа, якось аж зіщулилася й промовила:
— Тепер я не зможу навіть словом із нею перекинутися!
Після чого все товариство за столом ніби підмінили. Усім стало дуже ніяково.
Він не звинувачував її в тому, як вона сприйняла сам факт, оскільки в ті часи дівчина, вихована в її дусі, геть нічого не знала про життя, але його дратувало те, як вона сказала: боязко, різко, дещо зарозуміло, флегматично, соромливо.
— Погибель душі, — сказав він якось інтуїтивно, навішавши, як завше, на ту мить ярлик, — погибель її душі.
Усі сколихнулися; усі, здається, опустили голову, коли вона говорила, і були вже іншими. Саллі Сітон — у нього перед очима, дитя, що провинилося, нахилилася вперед, запаленілася, хотіла якось розрядити ситуацію і боялася, а Клариси всі трохи побоювалися. (Вона — найліпша Кларисина подружка, завжди в неї в домі, цілковита її протилежність, таке собі привабливе створіння, миловидне, темноволосе, зі славою, як на ті часи, дівчини-відчайдухи, адже він сам давав їй сигари; вона їх курила в себе в кімнаті. Через якісь її заручини, а може, через її негаразди із сім’єю, але старий Перрі не любив їх обох однаково, що їх і зближувало з Саллі.) Відтак Клариса з виглядом, ніби образилася геть на всіх, підвелася й під якимсь приводом пішла, сама. Щойно відчинила двері, забіг той величезний кудлатий пес, який бігав у них за вівцями. Вона ледь не обіймала його, показувала, що просто в захваті від собаки. Ніби казала Пітерові — все було спрямоване на нього, він добре це бачив: «Я знаю, що ви засуджуєте мене за те, що так недоладно ляпнула про ту жінку, але дивіться, яка я мила, бачите, як люблю свого Роба!».
Вони завжди мали цю дивну здатність спілкування без слів. Вона відразу бачила, коли він її осуджував. І тоді робила що-небудь геть очевидне, грала на публіку, лишень би змінити про себе думку, ну, скажімо, вовтузилася з отим псом, але його на таке не купиш, він одразу розкушував Кларису. Не те, аби він їй щось казав, лише сидів із надміру зморщеним чолом. Ось так у них і починалися сварки.
Вона зачинила двері. Він ніби осунувся. Усе, нема жодного сенсу далі любити, далі сваритися, далі миритися, і він самотньо нипав поміж надвірними будівлями, поміж стайнями, дивлячись на коней. (А маєток був доволі скромний; Перрі не відзначалися великою заможністю, але там завжди були конюхи і їхні малі помічники — Клариса любила їздити верхи, — і той старий кучер — як же його було звати? — і та стара няня, бабця Муді чи бабця Ґудді, якось так вони її називали, котру годилося провідати в її маленькій кімнаті з багатьма фотографіями та пташиними клітками.)
То був жахливий вечір! Йому робилося щомиті тоскніше на душі, не тільки через отой випадок, а взагалі. Він не міг зустрітися з нею, не міг їй пояснити, не міг усе залагодити. Всюди тлумилися люди, а вона поводилася так, ніби нічого й не сталося. Ох, і прикру вдачу вона мала — та її холодність, її заклятість — і все те десь глибоко в ній сиділо, в чому він укотре переконався сьогодні вранці, ота непроникливість. Але, Бог свідок тому, він її кохав. Якимсь дивним чином вміла вона грати людям на нервах, візьме й зробить із людських нервів звичайні скрипкові струни, так, саме так.