А сам він був просто до смішного наївним. Його вимоги до Клариси (він тепер усе добре розумів) були сміховинними. Хотів неможливого. Влаштовував жахливі сцени. Вона, мабуть, усе одно прийняла б його пропозицію, якби він не був настільки недоладним. Так і Саллі вважала. Ціле літо писала йому довгі листи, вони про нього говорили, вона його похвалила, а Клариса розплакалася! Шалене літо — листи, сцени, телеграми, прибуття до Бортона рано-вранці, вештання під будинком, допоки встануть слуги, жахливі розмови tête-à-tête зі старим містером Перрі за сніданком, грізна та добра тітонька Гелен; Саллі весь час його витягувала на слово до саду; Клариса в ліжку з головним болем.
Заключна сцена, моторошна сцена, що, на його думку, означала найбільше в його житті (може, це й перебільшення — але саме так воно виглядало тепер), сталася о третій годині пополудні дуже спекотного дня.
Усе почалося з дурнички — Саллі за обідом сказала щось про Делловея, назвавши його «Яделловей», після чого Клариса наїжачилася, почервоніла, як це з нею буває, і виплеснула: «Уже наслухалися твого дурного жарту». І більше нічого, але для нього це все одно, якби вона сказала: «Я тільки забавляюся з тобою, а з Річардом Делловеєм у мене все серйозно». Так він її зрозумів. Ночами не спав. «Треба якось із цим покінчити, так чи інак», — сказав він собі. Через Саллі надіслав їй записку, просячи зустрітися біля фонтана о третій. «Маю щось важливе запитати», — приписав укінці.
Фонтан був посеред невисоких кущів, далеко від будинку, довкола гущавінь, дерева. Туди вона й прийшла, навіть трохи зарано, і вони стояли обабіч фонтана, із випускного отвору якого (забився) безперестанку сочилася вода. Як тільки побачене тоді відклалося в пам’яті! Наприклад, той яскраво-зелений мох.
Вона стояла нерухомо.
— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — промовляв він раз за разом. Здавалося, чоло його розтріскається, вибухне. Вона зіщулилася, закаменіла. Стояла нерухомо.
— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — повторював він, коли ж раптом вигулькнула голова старого Брейткопфа з газетою «Таймс», витріщився, роззявив рота й пішов собі геть. Обоє стояли нерухомо.
— Скажіть мені правду, — повторив він. Відчував, що наразився на щось фізично дуже тверде, неподатливе. Була як залізо, як кремінь, із непохитною волею. А коли вона сказала: — Годі вам. Годі. Це кінець (і то тільки тоді, коли він зі сльозами на щоках говорив, може, й годинами поспіль, як йому тоді здавалося), то вона ніби ляснула його по обличчю. Повернулася, залишила його самого, пішла геть.
— Кларисо! — вигукнув він. — Кларисо! — Але вона не озирнулася. От і все. Він поїхав тієї ж ночі. Більше її не бачив.
То було жахливо, кричав, жахливо, жахливо.
А тим часом сонце припікало. Потроху все забулося. Життя не стояло на місці і додавало собі днів. Все ж таки, думав він, позіхаючи й приходячи до тями, Ріджентс-парк не дуже змінився з часу мого дитинства, хіба що білки, — але ж, мабуть, з’явилося щось інше — аж тут мала Еліс Мітчел, що збирала камінці для колекції, яку вони з братиком тримали на каміні в дитячій кімнаті, кинула жменю гравію няні в поділ і, щодуху тікаючи назад, налетіла на ноги якоїсь пані. Пітер Волш засміявся.
Але Лукреція Воррен-Сміт казала собі: от лишенько, чому я маю мучитися? — питала вона себе, ідучи по широкій доріжці. Ні, я більше не витримаю, казала вона, покинувши Септімуса, який уже й Септімусом не був, виголошуючи ці безглузді, жорстокі, злосливі речі, говорячи сам із собою, он там, на лавці, з покійником говорить; аж тут дитя щодуху набігло на неї, ляпнуло на землю й розплакалося.
Аж легше стало. Поставила дівчинку на ніжки, обтрусила її сукеночку й поцілувала.
Вона нічого поганого не робила, любила Септімуса, була щасливою, мала чудовий дім, де її сестри досі живуть, роблять капелюшки. Чому вона має так мучитися?
Дитя побігло назад до няні, і Реція бачила, як няня сварила дівчинку, втішала її, а потім узяла на руки, відклавши плетіння, і добросердий на вигляд дядечко дав їй свій годинник, аби вона подула, і кришка відчинилася — але до чого вона тут? Чому було не залишитися в Мілані? Навіщо оці муки? Навіщо?
Похитувалася від сліз широка доріжка, няня, дядечко в сірому, дитячий візочок, підіймалися й падали перед її очима. Ось так хитатися через злого мучителя і є її доля. Але чому? Вона як та пташка, що заховалася під тоненьким листочком, поворухнеться листок — і пташка погляне на сонечко; хрусне десь гілка — вона й злякається. Геть беззахисна, оточена височезними деревами, великими хмарами байдужості світу, зовсім беззахисна, терпить муки; і чому вона так страждає? Чому?