— Година, Септімусе, — повторила Реція. — Котра година?
Він говорив сам до себе, він здригався, той чоловік, видно, все побачив. Він на них дивився.
— Я тобі зараз скажу котра година, — сказав Септімус, дуже повільно, дуже сонно, загадково усміхаючись. Коли він підводився, усміхаючись чоловікові у сірому костюмі, саме пробило чверть години — за п’ятнадцять дванадцята.
І це називається бути молодим, подумав Пітер Волш, проходячи повз них. Влаштовувати отакі жахливі сцени — бідна дівчина, здається, доведена до розпачу, а ще й полудня нема. Але чого це вони зчепилися, хотів угадати він, що такого міг їй сказати молодий чоловік у плащі, аби ввергнути у такий розпач; що це в них сталося, що обоє настільки сумні і це такого чудового дня? Найцікавіше, коли повертаєшся до Англії по п’ятьох роках відсутності, то принаймні в перші дні все видається дуже дивним, ніби ти цього ніколи не бачив: закохані сваряться через дрібниці під деревом, незвичне домашнє сімейне життя у парках. Ніколи не бачив Лондона настільки чарівним — м’яка далечінь, розкіш, зелень; після Індії справжня цивілізація, думав він, ідучи по траві.
Ця сприйнятливість і вразливість, поза сумнівом, — його загибель. Навіть у своєму віці він, як той хлопець чи скоріш дівчина, мав юнацькі перепади настрою; хороший день, поганий день, без жодних на те причин, був украй пригнічений, коли бачив якусь нечупару, і ставав вельми щасливим від гарненького обличчя. Аякже, після Індії закохуєшся в перше-ліпше обличчя. Якось так посвіжішали, почепурнішали жінки; навіть найбідніша — одягнена вишукано, не так, як п’ять років тому, аякже; і мода тішила його око: довгі чорні плащі, стрункість, елегантність, а відтак цей приємний і, вочевидь, загальний звичай фарбуватися. У кожної, навіть найбільш респектабельної жінки, на щоках ніжні троянди; уста наче вирізьблені; кучері темні, як туш; усюди відчувається смак, мистецтво; але, певна річ, відбулися зміни. І про що ж тепер думають молоді голови? — запитав себе Пітер Волш.
Ті п’ять років — з 1918 по 1923 — відіграли, на його думку, особливу роль. Люди тепер мали інший вигляд. Газети стали іншими. Ось один писака, наприклад, узяв і надрукував у поважному тижневику цілком відверту статтю про вбиральні. Десять років тому ніхто б не наважився відверто писати про вбиральні в поважному тижневику. Або жінки беруть виймають помаду з пудрою і фарбуються на людях. Коли повертався додому, то на кораблі було багато молодих хлопців і дівчат — Бетті і Берті особливо запам’яталися, — фліртували безсоромно, нітрохи не ховаючись; стара мати сиділа, дивилася на все те з плетивом на колінах, спокійна як удав. Дівиця могла стати собі і пудрити носа у всіх на очах. А вони навіть не були заручені, так собі, пустували; і ніхто не ображав нічиїх почуттів. Міцним горішком була вона — ота ціла Бетті — і непогана на вроду. Десь так під тридцять стане чудовою дружиною — вийде заміж, коли прийде час; одружиться з якимось багатієм і житиме у великому будинку під Манчестером.
А хто ж це саме так і вчинив? — запитав себе Пітер Волш, звернувши на Широку алею. Хто вийшов за багатія і живе у великому будинку під Манчестером? Хто писав йому нещодавно довгого, сентиментального листа про «блакитні гортензії»? Побачила блакитні гортензії і згадала про нього, про колишні часи — Саллі Сітон, от хто! Саме Саллі Сітон, від якої ніколи в світі не чекали, що вийде за багатія й житиме у великому будинку під Манчестером, ота несамовита, відчайдушна, романтична Саллі!
Але з усього тодішнього товариства, з усіх Кларисиних давніх друзів — отих Вітбредів, Кіндерлів, Каннінґемів, Кінлох-Джонсів — Саллі, мабуть, була наймудрішою. Вона хоча б намагалася розібратися в чомусь. Вона й розкусила Г’ю Вітбреда — цього пречудового Г’ю — коли ж Клариса і всі решта перед ним падали ниць.
— Вітбреди? — чув він голос Саллі. — А хто такі Вітбреди? Торговці вугіллям. Гендлярі середньої руки.
Вона з якихось причин не терпіла того Г’ю. Казала, що йому в голові тільки його зовнішність. Йому треба було народитися щонайменше герцогом. Але він ще жениться на одній із принцес. Певна річ, Г’ю мав неймовірне, найбільш непідробне, якесь божественне замилування у британській аристократії, чого Пітерові не доводилося бачити більше ні в кому. Навіть Клариса мусила це визнати. Ох, він же був таким милим, таким безкорисливим, навіть не йшов на полювання, лишень би догодити старій матінці, і завжди пам’ятав про дні народження тітоньок, ну, і все таке інше.
Треба віддати Саллі належне, вона бачила його наскрізь. Добре пам’ятає, як одного недільного ранку в Бортоні зчинилася суперечка щодо прав жінок (допотопна тема), коли Саллі раптом втратила самовладання, спалахнула й сказала Г’ю, що він втілення всього найогиднішого в житті середнього британського класу. Сказала, що вважає його винним у долі «тих бідолашних дівчат на Пікаділлі» — отой Г’ю, бездоганний джентльмен, бідолаха Г’ю! — варто було побачити його розгублене обличчя! А зробила вона це навмисно, розповіла йому потім (вони мали звичку виходити на город і обмінюватися враженнями). «Він нічого не читає, нічого не думає, нічого не відчуває», — казала своїм надривним голосом, який трохи перебільшував усе те, що вона хотіла сказати. Хлопці в конюшнях і то людяніші, ніж Г’ю, казала вона. Типовий представник закритої привілейованої школи, казала вона. Ніде у світі, тільки в Британії міг такий виплодитися. Вона чогось була дуже уїдлива; тримала на нього якусь образу. Щось сталося — вже й забув що — ага, так, у курильній кімнаті. Він насміявся з неї — поцілував її? Неймовірно! Ніхто не повірив жодному слову. Аякже! Поцілував Саллі в курильній кімнаті! Якби це була яка, може, високоповажна Едіт чи леді Віолетта; але не ота обірванка Саллі без гроша за душею, у якої чи то батько, чи то мати мали звичку за картами в Монте-Карло тринькати гроші. Г’ю був найбільшим снобом з усіх людей, яких він коли-небудь бачив — найулесливіший — ні, він не те щоб стелився. Для такого він був надто самовдоволений. Висококласний камердинер — перше, що спадало на думку, той, хто йде позаду з валізами в руках, якому цілковито довіряють у справі надсилання телеграм, — тобто людина, незамінна на господарстві. Тож він і знайшов роботу під стать собі — одружився з високоповажною Евелін; отримав незначну посаду при дворі, завідував королівськими пивницями, чистив на туфлях монарші пряжки, ходив у бриджах і мереживних гофрованих манжетах. І все ж таки наскільки безжалісне життя! Служба при дворі!