Звісно, вона дуже любила життя. Життєлюбність була закладена вже в самій її вдачі (хоча ніхто нічого не знав достеменно, вона всього не виказувала; це ж бо тільки її ескіз, як часто любив казати він, адже навіть йому після стількох років не вдавалося до кінця збагнути Кларису). Хай там як, але злоби в ній не було; не було також тієї моральної цноти, яка надзвичайно відразлива в хороших жінках. Вона тішилася, по суті, усім. Якщо піти з нею на прогулянку до Гайд-парку, то це могла бути клумба тюльпанів чи дитя у візочку, або візьме вона отак, без роздумів, і щось придумає геть незвичайне. (Мабуть, почала б розмову з тими закоханими, що сварилися, якби побачила, що їм погано.) Мала прекрасне чуття до комедії, але потребувала довкола себе людей, їй завжди були потрібні глядачі, аби продемонструвати свій дар, і, як наслідок, вона розтрачувала час за обідами, вечерями, влаштовувала нескінченні прийоми, городячи дурниці, кажучи багато чого бездумно, затупляючи гостроту свого розуму, утрачаючи здатність розрізняти. Вона, бувало, сидить на чолі стола й докладає величезних зусиль, аби догодити якомусь йолопу, що може бути корисним для Делловея — вони знають найжахливіших зануд на світі — а ввійде Елізабет — і все розступається перед коханою донею. Коли минулого разу він заходив до них, то вона вчилася в школі в якомусь там класі, така круглоока, блідолиця дівчина, геть не схожа на маму, мовчазне, флегматичне створіння, сприймала все довкруж себе як належне, дозволяла матері трохи поцяцькатися з собою, а тоді казала: «Можна я вже піду?» — немов чотирирічне дитя; іде, пояснювала Клариса з тією сумішшю втіхи й гордості, до якої її спонукав, здається, сам Делловей, іде грати в хокей. А тепер Елізабет уже, мабуть, «виходить у світ», вважає його старим задрипанцем, насміхається з материних друзів. Ну, і нехай. Що хорошого в старості, думав Пітер Волш, виходячи з Ріджентс-парку, тримаючи капелюх у руці, так це те, що пристрасті залишаються тими ж пристрастями, але ти — нарешті! — відчуваєш у собі певну силу, яка додає тобі великого натхнення у житті, — силу скористатися досвідом і все повільно розглядати, обертаючи на світлі.
Аж страшно про це казати (він знову надів капелюх), але тепер, у віці п’ятдесяти трьох років, люди не вельми потрібні. Вистачає самого життя, кожної його секунди, кожної його краплини — ось тут, у цю мить, тепер, на сонці у Ріджентс-парку, цього йому досить. Аж забагато. Тепер, коли маєш отаку силу, то й усього життя забракне, аби сповна насолодитися цим натхненням, аби отримати кожну унцію задоволення, зрозуміти кожен відтінок значення, бо те й те стало набагато ґрунтовнішим, ніж раніше, і набагато менш особистим. Тепер просто неможливо, аби він знову зазнав страждань, схожих на ті, яких він зазнав колись через Кларису. Упродовж годин поспіль (Господи, як добре, що можна сказати і ніхто не почує!), упродовж годин, навіть днів поспіль він тепер не думає про Дейзі.
А чи, може, він далі закоханий у Кларису, коли так ясно пам’ятає ті страждання, ту муку й незвичну тугу тих днів? Але тепер усе перемінилося, все стало значно приємнішим — річ у тім, що тепер вона закохана в нього. Тому ж то, мабуть, коли корабель відчалив, він і відчув неймовірну полегкість, нічогісінько не хотілося, лишень побути на самоті; тільки дратувався, коли знаходив у своїй каюті її знаки уваги — сигари, записки, плед. Кожен чесний чоловік вам у цьому зізнається: після п’ятдесяти вже не потрібно людей, після п’ятдесяти вже не хочеться казати жінкам, які вони гарні, і це підтвердить більшість чоловіків, яким за п’ятдесят, думав Пітер Волш, якщо вони, звичайно, чесні перед собою.