і ум фа ум со
фу сві ту ім о
— Бідолашна старенька, — сказала Реція Воррен-Сміт, чекаючи на переході.
Нещасна старенька!
А якби вночі пішов дощ? А якби батько чи хтось інший, що знав її за ліпших часів, проходив повз неї і побачив, до чого вона дожилася? І де вона тільки спить?
Бадьоро, майже весело тягнулася невидима нитка звуку вгору, немов дим із комина заміського будинку, обвивала вона чисті верхівки буків і викидала струминку блакитного диму серед найвищих листків. «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?».
Відколи стала нещасною, вже впродовж кількох тижнів Реція надзвичайно вразливо реагувала на все довкола себе, іноді їй хотілося просто підійти до хороших, лагідних людей і сказати: «Добродії ласкаві, я така нещасна»; коли ж побачила стару, що співала: «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?» — то в ній з’явилася впевненість: усе буде добре. Вони йшли до сера Вільяма Бредшоу, навіть його ім’я милозвучне, він одразу вилікує Септімуса. Ось стоїть пивоварів віз, у хвостах сірих коней стирчить солома; он — стенд з газетами. Їй тільки наснився дурний сон, що вона нещаслива.
Тож вони перетнули перехід, містер і місіс Септімус Воррен-Сміт, і чи могла б ця пара привернути до себе увагу, чи міг би хтось із перехожих запідозрити, що цей молодий чоловік, який несе в собі найбільше послання людству, є найщасливішим у світі, і найнещаснішим теж? Хіба що йшли вони повільніше за інших, і в кроках молодого чоловіка відчувалася непевність і тягучість, але якою має бути природна хода конторського службовця, який упродовж років не бував у Вест-Енді о цій порі буднього дня, і як йому не заглядати на небо, не кидати поглядом туди-сюди, не оглядатися по боках, буцімто Портлед-Плейс — це кімната, куди він увійшов, а нікого нема вдома, люстри зачохлені, доглядачка, підійнявши кінець довгої штори, впускає довгий промінь світла на самотнє, дивакувате крісло й пояснює візитерам, як тут гарно, як гарно, але водночас, думає він, коли дивиться на крісла й столи, якось трохи моторошно.
Він скидався на конторського службовця, але найліпшого ґатунку: ішов у жовтих черевиках, мав інтелігентні руки, також його профіль — кутастий, носатий, розумний і вразливий профіль, але профіль загалом, не беручи до уваги губ, що були розслабленими; його очі (такими бувають іноді очі) — просто очі, горіхового кольору, великі; ось таким він був, не вгадаєш, ні те ні се, може купити будинок на Перлі ще й авто на додачу, а може все життя винаймати квартири по завулках, такий собі недоук, самоук, який знання свої черпає з книжок, узятих у публічних бібліотеках і прочитаних увечері після роботи за порадою, отриманою поштою від відомих авторів.
Щодо інших вражень, себто переживань, які охоплюють людей наодинці в їхніх спальнях, конторах, у полях, на вулицях Лондона, то він їх мав, пішов з дому ще підлітком, через маму; вона казала неправду; тому що вже сотий раз пив чай, не вимивши рук; тому що не бачив себе як поета в рідному Страуді; тож, довірившись своїй малій сестрі, втік до Лондона, залишивши недоладну записку, ну, таку, яку пишуть великі люди і яку світ із захопленням читає згодом, коли історія про їхню життєву боротьбу набуває широкого розголосу. Лондон проковтнув багато мільйонів молодих людей на прізвище Сміт, не зважав також і на майже неймовірні християнські імена, на кшталт Септімус, за допомогою яких батьки намагалися виокремити своїх чад з-поміж інших. Якщо ви мешкаєте на Юстон-роуд, то маєте досить переживань, знову ж таки переживань для того, аби ваше обличчя, рожевий невинний овал, за два роки перетворилося на видовжену, худу, непривітну фізіономію. Але що сказав би найспостережливіший друг, так це те, що каже садівник, коли вранці відчиняє двері оранжереї та бачить новий цвіт на своїй рослині: «Розцвів»; розцвів від суєти, честолюбства, ідеалізму, пристрасті, самотності, відваги й лінощів звичайної насінини, усе перемішалося (у кімнаті на Юстон-роуд), і він зніяковів, почав затинатися, того ж бо йому дуже схотілося виправити такий стан справ, і він закохався у міс Ізабел Поул, яка читала лекції про Шекспіра на Ватерло-роуд.
Хіба не схожий він на Кітса? — запитувала вона себе й розмірковувала, як прищепити йому любов до «Антонія і Клеопатри» та й до всього іншого, давала читати книжки, писала всілякі записочки і запалила в ньому багаття, що палає тільки раз у житті, без жару, палахкотить червоно-золотавим полум’ям, безкінечно неземним і нереальним, понад міс Поул, «Антонієм і Клеопатрою», а також понад Ватерло-роуд. Він вважав її красунею і непогрішимою жінкою; вона снилася йому, він присвячував їй вірші, які вона, ігноруючи тему, правила червоним чорнилом; одного літнього ранку він побачив її в зеленій сукні на площі. «Розцвів», — сказав би садівник, якби відчинив двері, якби він зайшов, так би мовити, якось увечері в цю пору й застав його за писанням, а точніше за тим, як він рве написане, як він закінчує шедевр о третій ночі і йде гуляти вулицями, як він учащає до церков, один день постить, а наступний п’є, як він буквально пожирає Шекспіра, Дарвіна, «Історію цивілізації» і Бернарда Шоу.