Щось тут не так, одразу запримітив містер Бруер, містер Бруер, секретар-управитель у «Сібліс і Ерроусмітс» — у конторі аукціоністів, оцінників, агентів із продажу землі й маєтків, — щось тут не так, подумав він, хоча, ставлячись по-батьківськи до своїх хлопців, був високої думки про Смітові здібності, пророчив йому за років десять-п’ятнадцять шкіряне крісло у внутрішній кімнаті з верхнім світлом і скриньками для документів навколо за умови, що «здоров’я не підведе», як любив казати містер Бруер, але саме в цьому і крилася найбільша небезпека, бо він мав кволий вигляд, радив йому побігати у футбол, запросив на вечерю і розглядав можливість подати клопотання про підвищення платні, коли ж вибухнуло таке, що сплутало всі розрахунки містера Бруера, забрало його найздібніших хлопців і згодом, настільки настирливо допитливими й підступними були пальці тієї європейської війни, розбило гіпсову статую Церери, зорало клумби з геранню й геть розладнало нерви кухарці містера Бруера в будинку на Максвелл-Гілл.
Септімус одним із перших пішов на війну добровольцем. Поїхав до Франції рятувати Англію, яка майже цілковито складалася з п’єс Шекспіра та міс Ізабел Поул у зеленій сукні на площі. Там, в окопах, умить відбулася зміна, якої бажав містер Бруер, коли радив зайнятися футболом, — він змужнів, його підвищили у званні, він привертав до себе увагу, навіть став другом офіцера на ім’я Еванс. Це була дружба двох псів, що бавилися на камінному килимку: один терзає паперовий пакет, повискує, клацає зубами і час від часу ущипне за вухо старого пса, інший лежить сонно, лупає очима на вогонь, підіймає лапу й гарчить добродушно. Їм доводилося часто бувати разом, ділилися один з одним геть усім, билися вони й сварилися один з одним. Але коли Еванса (Реція бачила його тільки один раз і казала на нього «тихий чоловік», був кремезним, рудоволосим, небалакучим у товаристві з жінками), вбили в Італії саме напередодні перемир’я, Септімус, не виявляючи жодних емоцій чи усвідомлення того, що прийшов кінець дружбі, привітав себе з тим, що майже не відчуває ніякого смутку і сприймає цей факт дуже розсудливо. На війні всього навчишся. Це було велично. Він зазнав усіляких випробувань, пройшов крізь дружбу, війну, смерть, домігся підвищення на службі, ще не мав тридцяти і мусив вижити. Так і сталося. У нього не поцілили останні снаряди. Він байдуже дивився на вибухи. Мир застав його в Мілані, на постої в господині готелю, в будинку з внутрішнім двориком, із квітами в коритцях, із невеличкими столиками просто неба, а ще з доньками, що займалися виготовленням капелюшків, і з Лукрецією, молодшою донькою, до якої він посватався одного вечора, охоплений панікою через те, що нічого не відчував.
На той час усе скінчилося, підписали перемир’я, поховали мертвих, але його дуже діймали, особливо ввечері, ці напади страху. Він нічогісінько не відчував. Коли відчиняв двері кімнати, де сиділи дівчата-італійки й робили капелюшки, то бачив їх, чув їх; вони нанизували бісеринки з блюдечок, крутили на всі боки клеєним полотном; був стіл, устелений пір’ям, блискітками, нитками, стрічками; на столі дзенькали ножиці, але чогось бракувало; він нічого не відчував. Втім, дзенькали далі ножиці, сміялися дівчата, оберталися капелюшки, і йому ставало спокійніше, він почувався в безпеці, він мав прихисток. Та не міг він там сидіти цілу ніч. А ще прокидався удосвіта. Ліжко провалювалося, він провалювався. Треба отого дзенькання ножиць, світла лампи й клеєного полотна! Запропонував Лукреції вийти за нього заміж, молодшій, веселій, легковажній, із тими невеличкими пальчиками майстрині, які вона, бувало, показує йому й каже: «Це все вони». Нитки, пір’я — усе в них оживало.
— Найголовніше — це капелюшок, — казала, коли вони виходили на прогулянку. Вона звертала увагу на кожен капелюшок, що їх минав, і на плащ, і на сукню, і на те, як трималася жінка. Недбало одягнутих і виряджених вона ганьбила, не грубо, а так, недбалим помахом руки, як той художник відмахується від кричущого кітчу, а тоді дуже щедро, але завжди критично вітала яку-небудь продавчиню, що маленькою дрібничкою ошатно підкреслювала решту одягу, чи з професійним захопленням знавця хвалила француженку, яка в шиншиловому хутрі, перлах і в шовках сходила зі східців екіпажа.