Але Реція його не розуміла. Доктор Голмс такий добрий. Він такий уважний до Септімуса. Каже, що хоче їм тільки добра. Він має четверо малих дітей і навіть запросив її на чай, сказала вона Септімусові.
Тож він покинутий. Увесь світ волає: убий себе, убий себе заради нас. Але чому він має вбивати себе заради них? Їжа смачна, сонце гаряче, і це вбивання себе, як його вчиняти, столовим ножем — огидно, ріки крові, смоктати газову трубу? Він надто слабкий, він і рукою не поворухне. До того ж тепер, коли він сам, приречений, покинутий, цілком на самотині, як усі ті, що мають померти, то в цьому є певна розкіш, є усамітнення, сповнене величавості, є свобода, якої не пізнати інакше. Так, Голмс переміг, певна річ, та тварюка з червоними ніздрями перемогла. Але навіть сам Голмс не зможе торкнутися цього самітника, що заблукав на краю світу, цього вигнанця, який озирається на заселені місця й лежить, немов моряк-потопельник, винесений на берег світу.
Саме в цю мить (Реція пішла на закупи) і сталося те велике одкровення. З-за ширми голос промовив. Говорив Еванс. З’явилися мертві.
— Евансе! Евансе! — вигукнув він.
— Містер Сміт щось кричить сам до себе, — вигукнула служниця Аґнес до місіс Філмер на кухні.
— Евансе, Евансе, — казав, коли вона принесла тацю. Вона аж підскочила, направду злякалася. Умить збігла сходами донизу.
А Реція повернулася з квітами, пройшлася по кімнаті, поставила троянди у вазу, куди саме падав сніп сонячного проміння, яке засміялося, застрибало по кімнаті.
— Довелося купити троянди, — сказала Реція, — у якогось бідного чоловіка на вулиці. Але вони дуже зав’яли, — сказала вона, розправляючи троянди.
Отже, надворі був чоловік, імовірно, Еванс; і троянди, які майже зів’яли, він зірвав на полях Греції. «Спілкування — це здоров’я, спілкування — це щастя, спілкування…» — бурмотів він.
— Що ти кажеш, Септімусе? — запитала Реція, захоловши від страху, бо він говорив сам із собою.
Послала Аґнес за доктором Голмсом. Чоловік збожеволів, сказала вона. Навіть її не впізнає.
— Тварюка! Тварюка! — кричав Септімус, побачивши людину, себто доктора Голмса, що зайшов до кімнати.
— Ну, і чого це ми розійшлися? — сказав доктор Голмс найлюб’язнішим голосом на світі. — Говоримо дурниці, щоб налякати дружину?
Він, мабуть, дасть йому снодійного, нехай поспить. А якщо вони багаті люди, сказав доктор Голмс, обвівши кімнату іронічним поглядом, то можуть звернутися на Гарлі-стріт, ну, якщо вони йому не довіряють, сказав доктор Голмс уже не з таким добрим обличчям.
Була рівно дванадцята година, дванадцята за Біґ-Беном, чий передзвін плив над північною частиною Лондона, зливався з передзвоном інших годинників, змішувався ніжно, невловимо з хмарами та димом і гинув там серед чайок — пробило дванадцяту, коли Клариса Делловей вже поклала на ліжко зелену сукню, а Воррен-Сміти саме крокували по Гарлі-стріт. Мали прийти на дванадцяту. Ото, мабуть, подумала Реція, і є будинок сера Вільяма Бредшоу, он той, де спереду сірий автомобіль. Свинцеві кола розчинилися в повітрі.
І справді, це був автомобіль сера Вільяма Бредшоу, низький, потужний, сірий, з простим плетенням вензеля на панелі, так, ніби геральдична пишність була недоречна для його власника — духовного цілителя, жерця науки, а оскільки автомобіль був сірого кольору, то і під стать цій стриманій чемності всередині нього лежали сірі хутра, срібні, сірі пледи для зігрівання її світлості, поки вона чекала. Адже серові Вільяму іноді доводилося виїжджати з Лондона навіть за шістдесят або й більше миль, провідуючи заможних хворих, що могли собі дозволити заплатити навіть дуже поважні гонорари, які належним чином установлював сер Вільям. Тому її світлість із пледами на колінах чекала годину, а може, й більше, відкинувшись на спинку сидіння, думаючи іноді про пацієнта, а іноді, вже даруйте, про стіну золота, яка росла щохвилини, поки вона чекала на чоловіка; стіна золота, що росла між ними й усілякими змінами і тривогами (зносила їх відважно, вони також свого натерпілися), аж поки не відчула, що її винесло на тихі води, де віють тільки духмяні вітри; мала все: повагу, захоплення, заздрість, чого ще хотіти, хоча дуже комплексувала через свою огрядність; щочетверга — прийом для колег чоловіка, інколи відкриття благодійних ярмарків, привітання членів королівської родини; і так мало часу, на жаль, проводила разом із чоловіком, чия практика розширювалася і розширювалася; а хлопець добре вчився в Ітоні; вона хотіла б також іще донечку; багато чим вона цікавилася: охороною здоров’я дітей, доглядом за епілептиками, фотографією, тож коли натрапляла на церкву, що будувалася, або на церкву, що руйнувалася, то підкуповувала сторожа, брала ключ і фотографувала, так що її роботи просто так і не відрізниш від робіт професіоналів, — поки чекала на чоловіка.