Сер Вільям уже немолодий. Багато працював, домігся свого становища тільки завдяки своїм здібностям (був сином крамаря), дуже любив свій фах, вельми вправно, хоча й номінально, головував на церемоніях, добре говорив — тому з огляду на все це вже напередодні отримання дворянського титулу він мав важкий погляд, втомлений погляд (потік пацієнтів — просто нескінченний, обов’язки і привілеї — досить-таки обтяжливі), і ця втомленість разом із сивим волоссям тільки збільшували незвичайну шанобливість до його присутності та створювали йому репутацію лікаря (особливо в лікуванні нервових захворювань) не тільки з блискучими вміннями і зі здатністю майже безпомилково встановити діагноз, але також і співчутливої людини, тактовної людини, яка розуміла людську душу. Він усе побачив, щойно вони зайшли до кабінету (їхнє прізвище Воррен-Сміт), він одразу був певний, як тільки їх побачив, що це дуже важкий випадок. Це випадок цілковитого розладу — цілковитого фізичного й нервового розладу з усіма симптомами занедбаності, стверджував він через дві чи три хвилини (поки записував на рожеву картку відповіді на запитання, стримано бурмочучи собі під ніс).
Як довго доктор Голмс його лікував?
Шість тижнів.
Прописував бром? Казав, що нічого серйозного? Зрозуміло (ці терапевти, думав сер Вільям. Половина часу йде на виправлення їхніх помилок. А деякі вже й не підлягають виправленню).
— Ви відзначилися на війні?
Пацієнт повторив слово «війна» запитально.
Він надає значення символічним словам. Важливий симптом, треба записати в картку.
— На війні? — запитав пацієнт. На світовій війні — на тих хлопчачих ігрищах із використанням пороху. Чи він відзначився на війні? Він, справді, чомусь не пам’ятає. Із нього бездарний вояка.
— Так, він навіть дуже відзначився на війні, — запевнила лікаря Реція, — його підвищили на службі.
— На роботі вони про вас найвищої думки? — пробурмотів сер Вільям, зиркаючи на лист містера Бруера, щедро всипаний словами. — Отже, вам нема чого хвилюватися, ніяких фінансових страхів, нічого такого?
Він учинив страхітливий злочин, і людська природа засудила його на смерть.
— Я… я… — почав він, — учинив злочин…
— Та нічого злого він не заподіяв, — запевняла Реція лікаря.
Якщо містер Сміт тут сам посидить, то він переговорить з місіс Сміт у сусідній кімнаті. Її чоловік дуже хворий, сказав сер Вільям.
— Він погрожував себе вбити?
— Так! — вигукнула вона. — Але це нічого не означає,— сказала вона. — Нічогісінько.
— Просто йому потрібен відпочинок, — сказав сер Вільям, — відпочинок, відпочинок і відпочинок, довгий відпочинок у ліжку.
Є дуже гарний будинок за містом, де її чоловікові надаватимуть кваліфіковану допомогу. Без неї? — запитала вона. На жаль, так; товариство людей, про яких ми найбільше турбуємось, не є помічним, коли ми хворіємо. Але ж він не божевільний, правда? Сер Вільям сказав, що ніколи не веде мову про «божевілля»; він називає це відсутністю відчуття міри. Але її чоловік не любить лікарів. Він не схоче там жити. Коротко і чуйно сер Вільям розповів їй про стан справ. Він погрожував убити себе. Варіантів нема. Це вже питання закону. Він лежатиме в ліжку в чудовому будинку за містом. Там кваліфіковані медсестри. Сер Вільям провідуватиме його раз на тиждень. Якщо місіс Воррен-Сміт упевнена, що не має більше запитань — він ніколи не квапить своїх пацієнтів — то вони повертаються до її чоловіка. Вона не мала більше запитань — запитань до сера Вільяма.
Тож вони повернулися до найпіднесенішого з людей; до злочинця, який відповідав перед суддями, жертви, залишеної на небесах, вигнанця, моряка-потопельника, творця безсмертної оди, Господа, що помер, до Септімуса Воррен-Сміта, який сидів у кріслі під верхнім світлом і вдивлявся у фотографію леді Бредшоу в придворному вбранні, бурмочучи послання про красу.
— Ми тут перекинулися словом, — сказав сер Вільям.
— Він каже, що ти дуже хворий, дуже хворий, — вигукнула Реція.
— Домовилися, що ви поживете в одному домі, — сказав сер Вільям.
— В одному з Голмсових холів? — пирхнув Септімус.
Хлопець справляв неприємне враження. Позаяк серові Вільяму, синові крамаря, була притаманна природна повага до гарних манер та одягу, занедбаність його дратувала, ба більше, сер Вільям, у якого не було часу на читання, мав зуб, і то неабиякий, на всіх тонких особистостей, які входили до його кабінету й натякали, що лікарі, чий фах вимагає від них постійного інтелектуального напруження у своїй галузі, є неосвіченими людьми.