Передовсім вона хотіла б стати смаглявою, як леді Бексборо, із сап’яновою шкірою і красивими очима. Вона навіть була б такою ж повільною і статною, як леді Бексборо, досить-таки великою; цікавилася б політикою не менше за чоловіків, мала б заміський будинок, була би поважною і відвертою. Натомість вона худюща, як тріска; сміховинно маленьке обличчя з носиком, як дзьобик у пташки. Правда, тримається вона добре; має гарні руки й ноги; одягається зі смаком, зважаючи на незначні витрати. Але тепер частенько її тіло (вона зупинилася поглянути на голландську картину), її власне тіло з усіма його можливостями видається їй зовсім нічим, якимсь порожнім місцем. Надзвичайно дивне відчуття охоплює, немов вона невидима, небачена, незнана; ніби хтось інший виходив заміж, народжував дітей, а особисто вона лишень бере участь у цій незвичайній і досить урочистій загальній ході на Бонд-стріт, така собі місіс Делловей; навіть уже не Клариса, а місіс Делловей, дружина Річарда Делловея.
Бонд-стріт її зачаровувала; літня Бонд-стріт рано-вранці: майорять прапори, всюди крамниці, ніякої показової розкоші; тільки один рулон твіду в крамниці, де батько впродовж п’ятдесяти років купував собі костюми; трохи перлів; лосось на шматку льоду.
— Оце і все, — каже вона, заглядаючи у вітрину рибного магазину. — Оце і все, — повторює вона, затримавшись біля крамниці з рукавичками, де перед війною можна було купити майже ідеальну пару.
А її старий дядько Вільям любив говорити, що леді видно по черевичках і рукавичках. Якось уранці посеред війни він повернувся на ліжку і сказав:
— З мене досить.
Рукавички і черевички; вона шаленіє від рукавичок, а от її власна донька, її Елізабет, нітрохи не переймається ні тим, ні тим.
Анітрохи, думала собі, йдучи по Бонд-стріт до крамниці, де купувала квіти, коли влаштовувала прийом. Найбільше переймалася Елізабет своїм песиком. Сьогодні весь будинок пропах дьогтем. Але хай вже ліпше той бідолашний Сірко, ніж міс Кілман; ліпше чумка, дьоготь і все решта, ніж сидіння під замком в душній спальні з молитовником! Та вже, мабуть, ліпше будь-що, думала вона. Але це в неї може бути період, як вважає Річард, через який проходять усі дівчата. Така собі закоханість. Але чому в міс Кілман? Звісно, з нею погано поводились, на це треба зважати, і Річард каже, що вона дуже здібна, справді має склад розуму історика. Хай там як, але вони нерозлучні. Елізабет, її рідна донька, ходить до причастя; а те, як вдягатися, як поводитися з гостями, їй байдуже, але, зрештою, Клариса добре знає, що релігійний екстаз робить людей черствими (як і його причини), приглушує їхні почуття; ось міс Кілман усе зробить заради росіян, заморить себе голодом заради австріяків, а у звичайному житті вона завдає самих мук, геть нечуйна, завжди вдягнена у свій зелений макінтош. Роками вже носить той плащ, пітніє; і п’яти хвилин не може пробути в кімнаті, щоб не змусити тебе відчути її вищість і твою нікчемність; яка вона була бідна, а ти багата; як вона жила у справжніх нетрях без подушки, простирадла, ковдри чи без чогось там іще, уся її душа заіржавіла від тих образ, що носила в собі, як її виключили під час війни зі школи, — бідолашне, злостиве створіння! І не її саму ненавидиш, а ідею про неї, що, без сумніву, містила багато такого, чого не було в міс Кілман; ідея стала одним із привидів, з яким борешся вночі; одним із привидів, що стоїть над тобою і смокче половину твоєї крові, зверхником і тираном; але, поза сумнівом, якби гральні кості впали інакше, догори чорним, а білим донизу, вона б любила міс Кілман! Та не в цьому світі. Ні.
Зашкреблася, все-таки заворушилася в ній гидка потвора! Чуєш, як тріщить гілля, відчуваєш, як вгрузають копита в дрімучий ліс — душу; ніколи не можна бути цілком задоволеною чи захищеною, будь-якої миті знову заворушиться ота тварюка — ненависть, а після хвороби вона дається особливо взнаки й наче шкребе тебе кігтями по хребту, аж віддає фізичним болем, тоді ж бо як радість від краси, від дружби, від того, що тобі хороше, що тебе люблять, що твій дім як чудова фортеця, починає тьмяніти і чахнути, буцімто насправді є чудовисько, яке підгризає коріння, а вся пишнота задоволення — не що інше, як самолюбство! Ох, ця ненависть!
Дурниці, дурниці! — вигукує вона про себе, штовхаючи двері квіткової крамниці Малберрі.
Заходить досередини, легка, висока, дуже пряма, й одразу чує привітання міс Пім із блискучим круглим обличчям, чиї руки завжди червоні, ніби вона їх тримала разом із квітами в холодній воді.
Тут усілякі квіти: дельфіній, запашний горошок, кетяги бузку, гвоздики, безліч гвоздик. Стояли троянди, іриси. О так, — вона вдихала земляний, солодкий запах саду, розмовляючи з міс Пім, яка була їй зобов’язаною і вважала її доброю, вона й була доброю багато років тому, дуже доброю, але цьогоріч виглядала постарілою, коли повертала голову з боку на бік серед ірисів і троянд, нахилялася до кетягів бузку з напівзаплющеними очима, вбирала після вуличного гуркоту ніжний аромат і дивовижну прохолоду. А тоді розплющила очі — як свіжо, немов білизна з воланами щойно з пральні, виглядали троянди в плетених кошиках, і темні строгі червоні гвоздики, що підвели свої голівки, а запашний горошок, розлігшись у горщиках, мав фіолетовий, білосніжний і блідий відтінок — так, ніби вже вечоріє, і дівчата в муслінових платтячках вийшли зривати той запашний горошок і троянди після закінчення чудового літнього дня з його темно-синім небом, з його дельфінієм, гвоздиками і білими лілеями; ніби настала пора між шостою і сьомою годиною, коли всі квіти — троянди, гвоздики, дельфіній, бузок — зайнялися вогниками: білими, фіолетовими, червоними, густо-оранжевими; кожна квітка, здається, світилася окремим світлом, світилася м’яко, чітко на вкритих імлою клумбах; а як їй подобалися сіро-білі метелики, що кружляли над геліотропом і вечірнім первоцвітом!