Що Пітер Волш був закоханий у Кларису і що сам він одразу після обіду піде, знайде Кларису і відверто скаже їй, що її кохає. Саме так і скаже.
Міллі Браш колись мало не закохалася в цю мовчазність; містер Делловей завжди був такий надійний, такий джентльмен; тепер їй минуло сорок, і леді Брутн варто було тільки кивнути або ж повернути голову трішки різкіше, і Міллі Браш уже приймала сигнал, як би глибоко вона не поринула у свої роздуми про незалежність духу і непідкупність душі, яку життя не зможе ошукати, бо ж не запропонувало їй навіть малоцінної дрібнички, жодного завитка, усмішки, ротика, носика, щічок — геть нічогісінько; леді Брутн досить було кивнути, як Перкінс уже отримував вказівку поквапитися з кавою.
— Так, приїхав Пітер Волш, — сказала леді Брутн. їх усіх це потішало. Він повернувся, побитий, нещасний, до їхнього безпечного берега. Але допомогти йому, розмірковували вони, просто неможливо; мав якусь ваду у своєму характері. Г’ю Вітбред сказав, що міг би замовити за нього слівце такому-то й такому. Він сумно, поважно зморщився, уявляючи, як доведеться писати листи до керівників урядових інстанцій про «свого давнього друга Пітера Волша», ну, і таке інше. Але це ні до чого не приведе — ні до чого тривкого, така вже в нього вдача.
— Видно, має клопіт із якоюсь жінкою, — сказала леді Брутн. Усі вони зійшлися, що саме в цьому причина.
— Та все ж таки, — сказала леді Брутн, бажаючи перейти на іншу тему, — ми все почуємо від самого Пітера.
(Щось барилися з кавою.)
— А його адреса? — пробурмотів Г’ю Вітбред; і одразу з’явилися збурення в сірій течії служби, що з дня на день омивала леді Брутн, оберігаючи, затуляючи, окутуючи її тоненькою павутиною, що запобігала потрясінням, пом’якшувала вторгнення й розставляла навколо будинку на Брук-стріт тонкі тенета, де все застрягало й одразу охайно витягувалося сивоволосим Перкінсом, який служив у леді Брутн останні тридцять років і тепер умить написав адресу, передав містеру Вітбреду, який вийняв свій записник, підійняв брови і поклав його серед документів найбільшої важливості, сказавши, що попрохає Евелін запросити його на обід.
(Кави не вносили, допоки містер Вітбред не закінчив.)
Г’ю дуже повільний, подумала леді Брутн. Потроху набирає вагу, помітила вона. А от Річард завжди в чудовій формі. Леді Брутн нетерпеливилося; усе її єство однозначно, незаперечно, владно відмітало непотрібні дрібниці (Пітера Волша і його справи) і прагнуло перейти до того, що цілковито поглинало її увагу і не просто увагу, але все її єство, той стрижень її душі, ту невід’ємну частину її сутності, без якої Мілісент Брутн була б не Мілісент Брутн; їй нетерпеливилося перейти до проекту переселення молодих людей чоловічої і жіночої статі з поштивих сімей до Канади, за умови їхнього повного облаштування і з перспективою тамтешнього процвітання. Видавала бажане за дійсне. Можливо, втратила відчуття міри. Для інших переселення аж ніяк не здавалося панацеєю від усіх бід чи якимось очевидним задумом. Усі інші (Г’ю, чи Річард, чи навіть віддана міс Браш) не уявляли еміграцію якимсь визволенням ув’язненого самолюбства, яке з такою силою шукало виходу в сильній войовничій жінці знатного роду, із хорошою підтримкою серед впливових людей, із поривами безпосередності, відвертими почуттями й незначною здатністю до самоаналізу (широка й щира душа — а чому б усім не бути широкою і щирою душею? — думала вона) — і то наполегливо шукало виходу, позаяк молодість уже давно минула, і вона спрямувала свою завзятість на якесь заняття — хай це буде еміграція чи емансипація; і хоч би чим було те заняття, навколо нього щоденно витала її душа, і воно неодмінно ставало мерехтливим, блискучим наполовину дзеркалом, наполовину дорогоцінним каменем; то глибоко захованим, на випадок глумливих насмішок, то гордовито виставленим напоказ. Словом, переселення значною мірою знаходило своє втілення в самому єстві леді Брутн.
Але ж треба іще писати. А навіть один лист до «Таймс», як казала міс Браш, забирав у неї більше сили, ніж відрядження експедиції до Південної Африки (у війну вона таки відрядила одну таку експедицію). Під час ранкової битви зі складанням листа — починала писати, рвала на клапті, знову починала писати — відчувала, як ніколи раніше, марноту своїх жіночих потуг, і тоді її думка з вдячністю звернула на Г'ю Вітбреда, який володів — ніхто в цьому не сумнівався — мистецтвом написання листів до «Таймс».
Влаштований від неї цілком інакше, із величезним словниковим запасом, Г’ю умів подати саме так, як потрібно редакторам; мав рису, котру не можна просто взяти й назвати жадібністю. Леді Брутн часто уникала суджень про чоловіків із поваги до тієї таємної змови, відповідно до якої саме вони, а не жінки, ставали перед судом всесвіту, уміли все влаштувати, знали, що сказати; тому якщо Річард порадить їй, а Г’ю напише за неї, то вона зможе бути певною у своїй правоті. Зачекала, поки Г’ю доїв суфле, запитала про сердешну Евелін, а коли вони закурили, взялася до діла: