— Міллі, будь ласка, принеси ті папери.
Тож міс Браш вийшла, повернулася, поклала папери на стіл; Г’ю видобув свою авторучку, свою срібну авторучку, яка прослужила йому вже двадцять років, зауважив він, відкрутив ковпачок. Досі в чудовому стані; він показував представникам фірми-виробника, там сказали, що нема жодних видимих причин, чому б вона могла вийти з ладу; якимсь чином це робило честь самому Г’ю і тим сентиментам, які (відчував Річард) виражало його вічне перо, поки Г’ю охайно виводив на полях великі літери з кільцями навколо них, чим зменшував у дивовижний спосіб сумбур леді Брутн у змісті й граматиці, тобто робив усе таким, до чого редактор «Таймс», відчувала леді Брутн, спостерігаючи за дивовижним перетворенням, обов’язково пройметься повагою. Г’ю був повільний. Г’ю був ретельний. Річард сказав, що справа вартує ризику. Г’ю запропонував деякі зміни з поваги до почуттів людей, які, як він висловився доволі ущипливо, коли Річард засміявся, «необхідно брати до уваги», і читав уголос, що «з огляду на це ми дотримуємося думки, що настав час, коли… надлишок молоді серед нашого дедалі чисельнішого населення… з обов’язку перед мертвими…», що Річард вважав зайвою надуманою дурницею, але загалом безневинною, і Г’ю продовжував насипати похвал в алфавітному порядку вищій знаті, струшуючи сигарний попіл зі своєї жилетки, час від часу підводячи підсумок зробленому ними поступу, аж поки нарешті не зачитав чорновий проект листа повністю, який здався леді Брутн справжнім епістолярним шедевром. Аж не вірилося, що вона могла так сказати.
Г’ю не давав жодних гарантій щодо публікації листа в газеті, але він ще збирався з деким переговорити за обідом.
Опісля леді Брутн, рідко коли вдаючись до такої граційності, запхала всі гвоздики Г’ю собі за пазуху і, розпростерши руки, назвала його «мій прем’єр-міністре!». Просто не знала, що б і робила без них обох. Вони підвелися. Річард Делловей пішов, як завжди, поглянути на портрет генерала, бо хотів колись на дозвіллі написати історію роду леді Брутн.
Мілісент Брутн дуже пишалася своєї ріднею. Та вони ще зачекають, вони можуть ще зачекати, казала вона, дивлячись на картину; її рід військових, управлінців, адміралів був родом людей дії, які виконали свій обов’язок, а перший обов’язок Річарда — це обов’язок перед вітчизною, проте обличчя чудове, сказала вона; тому всі папери вже чекатимуть на Річарда в Олдмікстоні, допоки прийде час, допоки прийдуть до влади лейбористи. «Ох, ці новини з Індії!» — вигукнула вона.
І тоді, коли вони стояли в залі, беручи жовті рукавички з чаші на малахітовому столі, і Г’ю з абсолютно недоречною галантністю пропонував міс Браш непотрібний йому квиток у театр чи якусь іншу дурничку, від чого її аж корчило, і вона червоніла, як цегла, Річад обернувся до леді Брутн з капелюхом у руці і сказав:
— Побачимося сьогодні у нас на прийомі? — після чого леді Брутн повернула собі величність, порушену написанням листа. Може, прийде, а може, і не прийде. Клариса сповнена енергії. А леді Брутн уже трохи лякають прийоми. Уже не ті роки. Говорила мимохідь, стоячи на порозі; красива, дуже пряма, чау-чау потягувалася в неї за спиною, а міс Браш зникла з купою паперів у руках десь на задньому плані.
Тим часом леді Брутн підійнялася поважно й велично до своєї спальні, лягла на канапі з простягнутою на спинці рукою. Зітхала, посапувала, але не спала, лишень дрімала й відчувала важкість, немов те поле конюшини на осонні нинішнього гарячого червневого дня, над яким кружляли бджоли й жовті метелики. Вона завжди поверталася на поля у Девонширі, де разом з Мортімером і Томом, своїми братами, перестрибувала через струмки на своїй конячці Патті. Там були ще собаки, були щури, там були її тато й мама в затінку дерев, із чайним набором, а ще на клумбах росли жоржини, мальви, пампаська трава; а вони, малі шибеники, завжди готові до якихось пустощів, кралися кущами, аби їх не побачили дорослі, геть заляпані багнюкою після чергової витівки. Ох, і приповідала стара няня над їхнім вбранням!
Господи, пригадала вона, це ж бо середа на Брук-стріт. Її любі друзі Річард Делловей і Г’ю Вітбред спекотного дня саме йшли вулицями, звідки гуркіт долинав і до її канапи. Вона мала владу, становище, прибуток. Жила в авангарді свого часу. Мала хороших друзів, знала найздібніших людей сьогодення. Буркотливий Лондон підпливав до неї, а її відкинута на спинку канапи рука обхоплювала жезл, який, мабуть, стискали колись її прадіди, і вона, відчуваючи твердість жезла, сонна й важка, наказувала батальйонам вирушати до Канади, а її любі друзі йшли Лондоном, своєю територією, тим невеличким килимком Мейферу.