Але йому хотілося прийти з чимось у руках. Квіти? Так, квіти, бо знову ж таки своїм уподобанням до золота не довіряв; багато квітів: троянд, орхідей, аби відсвяткувати, як не крути, велику подію; те почуття, що виникло в ньому до неї, коли за обідом вони заговорили про Пітера Волша; вони ж бо ніколи про це не говорять, вони не говорять про це вже роками і роблять величезну помилку, думав він, обхоплюючи червоні й білі троянди (напрочуд великий оберемок у шелесткому обгортковому папері). Прийде час, коли вже насправді буде не до снаги про таке заводити мову, адже якось наче соромно про таке говорити, подумав він, кладучи в кишеню решту, шість пенсів чи й двійко по шість, і попрямував із тим оберемком квітів до Вестмінстеру, щоб узяти й сказати (хай би що вона потім про нього подумала), простягаючи квіти: «Я тебе кохаю». А чом би й ні? Адже просто диво, коли думаєш про війну, про тисячі бідолашних хлопців, геть молодих, закопаних у братських могилах і вже наполовину забутих, просто справжнє диво. Ось він крокує Лондоном, аби відверто сказати Кларисі, що він її кохає. Чого він їй, власне, ніколи не казав. Почасти лінувався; почасти соромився. А Клариса… навіть тяжко про неї думати; хіба що якимись поривами, як за обідом, коли він побачив її дуже чітко, усе їхнє життя побачив. Зупинився біля переходу й повторював — простий за своєю природою, незіпсутий, він багато ходив лісами, полював; був упертим і завзятим захисником пригноблених, завжди щирим у палаті громад, завжди відвертим, але останнім часом надто мовчазним, навіть скованим — знову і знову повторював, що просто велике диво, що він одружився з Кларисою; та й усе його життя — диво, думав він; забарився біля переходу. Аж серце кров’ю облилося, коли побачив десь так п’ятирічних діток, що самі переходили Пікаділлі. Поліція б мала вмить зупинити дорожній рух. Але в нього не було ілюзій щодо лондонської поліції. Він власне збирав матеріал про її службову недбалість: он вуличні торговці, яким заборонено ставити свої візки на проїжджій частині вулиці, а он повії, Боже праведний, вони не винні, не винні і юнаки, а винен наш мерзенний соціальний устрій; і все, про що він розмірковував, знаходило своє відображення на його обличчі, коли він, сивий, похмурий, ошатно вбраний, дуже чистий, простував парком, аби сказати своїй дружині, що він її кохає.
А він саме так і скаже, коли прийде додому. Страшенно прикро, що він ніколи не висловлював того, що відчував, думав він, перетинаючи Ґрін-парк і з приємністю спостерігаючи, як у затінку дерев розсілися цілі сім’ї, бідні сім’ї; немовлята хвицяли ніжками, ссали молоко; виднілися розкидані паперові пакети, які з легкістю прибере (якщо надійдуть зауваження) хтось он із тих тлустих джентльменів у лівреях; на його думку, усі парки і всі сквери впродовж літніх місяців мали бути відчиненими для дітей (трава у парку вигоріла, вицвіла і тепер наче підсвічувала обличчя бідних матерів Вестмінстеру і їхніх непосидющих дітей, бо під травою немовби горіла лампа). Але що робити з тими бурлачками, як он та особа, що лежала, спершись на лікоть (і лежала собі на землі без найменшого сорому, спостерігала з цікавістю, зухвало розмірковувала й зважувала, що і як, нахабна, із відвислою губою, насмішкувата), він таки геть не знав.
Тримаючи квіти, немов зброю, порівнявся з нею, минав її зосереджений на своїх думках; однак цього вистачило, щоб між ними проскочила іскра — вона захихотіла при його появі, а він добродушно всміхнувся, розмірковуючи над жіночим бурлацтвом; їм не було про що поговорити. А Кларисі він таки відверто скаже, що кохає її. Колись раніше він ревнував її до Пітера Волша, ревнував до нього Кларису. Але вона часто йому казала, що зробила навіть дуже правильно, що не вийшла за Пітера Волша; і це правда, він добре знав Кларису, а їй потрібна підтримка. Не те щоб вона була слабкою, але їй потрібна підтримка.