Біґ-Бен ударив пів години.
Як же це дивно й незвичайно, як зворушливо бачити, що старенька (вони ж бо сусіди вже стільки років) відходить від вікна, буцімто була прив’язана до звуку Біґ-Бена, до тієї струни. А він, величний, видно, має до неї стосунок, якось із нею пов’язаний. Усе нижче й нижче, у саму гущавінь буденщини опускається його перст і робить мить урочисто-тривожною. Це звук змусив її, здогадувалася Клариса, зрушити з місця, відійти від вікна — але куди? Намагалася не втратити її з виду після того, як вона обернулася і зникла; так, її все ще було видно — її чепець білів углибині кімнати. Вона далі ходила в протилежному кінці кімнати. Навіщо ті символи віри, навіщо молитви й макінтоші? Ось воно, чудо, думала Клариса, ось вона, таїна; он та старенька, що йде від комоду до туалетного столика. Вона досі її бачить. Аякже, Кілман могла б сказати, що розгадала верховну таїну, або ж Пітер міг би сказати, що розгадав, але Кларисі аж ніяк не віриться, ніби комусь із них удалося вхопити за хвіст примару розгадки, бо ось вона, таїна: тут — одна кімната, а там — інша. Хіба релігія або кохання спроможні це пояснити?
Кохання… аж тут інший годинник, годинник, який завжди б’є дві хвилини після Біґ-Бена; він зайшов, шаркаючи ногами, із повним подолом усілякої всячини і висипав його перед Кларисою, ніби нагадав, що Біґ-Бен, певна річ, величаво й урочисто проголосив якийсь дуже справедливий закон, але ж, окрім усього іншого, вона має ще безліч дрібних справ — місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива — безліч дрібниць приплили, плюскались і витанцьовували в кільватері врочистого звуку, який лягав у море золотим зливком. Місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива. Треба негайно телефонувати. Плавно, тривожно звучав бій годинника, що йшов у кільватері Біґ-Бена з повним подолом дрібниць. Останні залишки всякої всячини з того подола, розтрощені натиском екіпажів, брутальністю фургонів, жвавим пересуванням несклáдних чоловіків і показних дам, розчавлені величними банями й шпилями закладів і лікарень, обдали тіло міс Кілман бризками розбитої хвилі, і вона, на якусь мить завмерши, сказала: «Це все плоть».
Саме плоть, а плоть треба вгамовувати. Так, Клариса Делловей її образила. Вона цього навіть очікувала. Але що з того, — не змогла впоратися з плоттю. Огидна, неоковирна Клариса Делловей тому над нею і посміялася, викликала в ній плотські бажання, і їй стало відразливо мати ось такий убогий вигляд перед Кларисою. І тієї своєї манери говорити їй також захотілось позбутися. Але навіщо мавпувати місіс Делловей? Навіщо? Усім серцем зневажала місіс Делловей. Вона несерйозна. Недобра. Її життя — суцільна суєта й обман. Але все ж таки Доріс Кілман похитнулася. Вона, власне кажучи, мало не розплакалася, коли Клариса Делловей засміялася. «Це все плоть, це все плоть», — бубоніла вона (мала звичку говорити вголос), намагаючись приборкати це бурхливе й болісне відчуття, коли йшла по Вікторія-стріт. Молилася Богу. Вона ж нічого не вдіє зі своєю незугарністю, вона не може дозволити собі пристойного одягу. А Клариса Делловей сміялася, але ліпше зосередитися на чомусь іншому, поки дійде до поштової скриньки. У будь-якому разі вона має Елізабет. Ліпше подумати про щось інше, наприклад, про Росію, поки дійде до поштової скриньки.
Як хороше, мабуть, сьогодні за містом, сказала вона, намагаючись перебороти, відповідно до настанов містера Віттекера, свою шалену образу на весь світ, що нехтував нею, насміхався з неї, відкидав її; намагалася позбутися відчуття приниженості, цього страждання через свою зовнішність, непривабливу для людського ока. Хоч би яку вона зробила собі зачіску, все одно у вічі впадає її лоб, опуклий, як яйце, голий і білий. Ніщо з одягу їй не пасувало. Хай би що вона купила. А для жінки, певна річ, це означало неможливість зустріти когось із чоловіків. Ніколи не стати для когось з них тою єдиною. Іноді ввечері їй здавалося, що, окрім Елізабет, вона живе тільки заради їжі, заради однієї втіхи в житті; увечері чай і грілка на ніч. Але треба боротися, перемагати й мати віру в Бога. Містер Віттекер сказав, що вона тут із певною місією. Але ніхто не знає он того болю! — сказав він, показуючи на розп’яття, — болю, якого зазнав Бог. Та все одно, чому вона мусить страждати, коли інші жінки, як-от Клариса Делловей, нітрохи не страждають? Розуміння приходить зі стражданням, — казав містер Віттекер.