Відчувала, що от-от розколеться на частини. Таким великим було страждання. Якби вона могла її схопити, якби могла її стиснути й назавжди зробити цілковито своєю, а тоді вже й не страшно помирати; більше вона нічого не хотіла. Але ось так сидіти й не знати, що сказати, бачити, як Елізабет відвертається від неї, відчувати неприхильність навіть з її боку — це вже занадто, вона не витримає. Товсті пальці стиснулися.
— Я ніколи не ходжу на прийоми, — сказала міс Кілман, аби тільки затримати Елізабет. — Мене не запрошують на прийоми, — сказала вона і вкотре їй спало на думку, що самолюбство — це її біда; містер Віттекер застерігав про таке, але вона нічого не могла вдіяти. Терпіла страшні муки. — А навіщо їм мене запрошувати? — казала вона далі. — Я непримітна, нещасна. — Усвідомлювала, що розійшлася вже занадто. А все це через отих людей, що ходили попри неї з пакунками й кидали на неї презирливі погляди, саме вони змушували її все це казати. Та все ж таки вона не хтось там із вулиці, а Доріс Кілман. Мала диплом. Сама прокладала собі в житті дорогу й чогось досягла. Володіла ґрунтовними знаннями в царині новітньої історії.
— Я не шкодую себе, — казала вона. — Я шкодую, — хотіла сказати «вашу маму», але ні, тільки не перед Елізабет. — Я шкодую, — сказала вона, — інших людей.
Як те безмовне створіння, котре привели незрозуміло для чого під чужі ворота, і воно стоїть з одною думкою, як би звідси втекти, так Елізабет Делловей сиділа й мовчала. Міс Кілман хоче ще щось сказати?
— Не забувайте про мене, хоча б трохи пам’ятайте, — сказала Доріс Кілман, її голос затремтів. Аж ген туди, до краю поля, побігло перелякане безмовне створіння.
Велика рука розтулилася і знову стулилася.
Елізабет повернула голову. Підходила офіціантка. Треба заплатити в касу, сказала Елізабет і пішла, витягуючи, як здалося міс Кілман, із неї всі нутрощі, розтягуючи їх по всьому залу, а тоді, сіпнувши за них востаннє, дуже ввічливо кивнула на прощання головою та вийшла.
Пішла. Міс Кілман сиділа за мармуровим столиком серед еклерів; уже вдруге, втретє пронизана нападами страждання. Ну що ж, вона пішла. Місіс Делловей тріумфувала. Елізабет пішла. Краса пішла, юність пішла.
Ще трохи посиділа. Потім підвелася й важко поплелася поміж столиками, злегка похитуючись із боку на бік, її наздогнали, тицьнули пакунок зі спідньою спідницею; і вона раптом заблукала, опинившись серед валіз, приготованих для відправки до Індії; застрягла у відділі для породілей і білизни для немовлят; пробиралась крізь товари з усього світу, швидкопсувні та довготермінові, через ковбаси й ліки, квіти й канцелярське приладдя, що всіляко пахли: солодко й кисло, серед усього цього дива вона йшла непевною ходою, хиткою, у зсунутому набакир капелюшку, а тоді з геть розчервонілим обличчям побачила себе в дзеркалі на повен зріст і нарешті вийшла надвір.
Перед нею здійнялася вежа Вестмінстерського собору — помешкання Бога. Ось тут, посеред дорожнього руху, і жив Господь. Завзято покрокувала зі своїм пакунком до іншої святині, до Абатства, і, склавши молитовно руки перед обличчям, сіла біля таких, як вона, богомольців, що також знайшли собі тут притулок; здавалося, віряни всілякого помелу, допоки тримали перед обличчям молитовно складені руки, немов були позбавлені будь-якого суспільного становища і не мали статі, але щойно опускали руки, умить впадало у вічі: це набожні англійці й англійки середніх статків, і деяким із них навіть дуже кортіло поглянути на воскові фігури.
Міс Кілман не опускала своїх рук з-перед обличчя. Від неї то відходили люди, то знову її обступали. На зміну тим, що пішли, приходили інші богомольці, і поки вони розглядалися довкола й човгали ногами повз могилу невідомого солдата, вона затулила собі очі пальцями й намагалася в цій подвійній темряві, позаяк освітлення в Абатстві було безплотним, підійнятися над суєтністю, жагою і споживацтвом, звільнитися від ненависті й любові. Її руки сіпалися донизу. Здавалося, вона з чимось бореться. Бог для інших видався доступнішим, а стежка до Нього — рівнішою. Містер Флетчер, уже на пенсії, колишній службовець у державному казначействі, місіс Ґорем, вдова відомого королівського адвоката, підходили до Нього з легкістю і, сотворивши молитву, відкидалися на лаві й насолоджувалися музикою (велично лунав орган), а побачивши в кінці ряду міс Кілман, яка безперестанку молилася, все ще залишаючись на порозі їхнього земного світу, думали про неї зі співчуттям, як про душу, що блукає тією самою територією, нематеріальну душу, не про жінку, але про її душу.