— Та невже? — запитав він. Вона слухала грамофон? Слухала, вона ж йому відразу й сказала: вона зайшла, а місіс Пітерс слухає грамофон.
Почав дуже обережно розплющувати очі, аби переконатися, чи є там насправді грамофон. Але реальні речі — надто збудливі. Треба бути обережним. Не зійти би з розуму. Спочатку ковзнув поглядом на журнали мод на нижній поличці, потім поступово перевів погляд на грамофон із зеленою трубою. Усе дуже чітко. А тоді, зібравшись із духом, поглянув на буфет, на тарілки з бананами, на гравюру із зображенням королеви Вікторії і принца-консорта, на камін із трояндами в глечику. Ніщо не мінилося. Усе було нерухоме, усе було справжнє.
— Ох, і язичок уже має та жінка, — сказала Реція.
— А чим займається містер Пітерс? — запитав Септімус.
— Ага, — сказала Реція, намагаючись згадати. Здається, місіс Філмер казала, що він роз’їзний агент у якійсь торговельній фірмі. — Наразі він у Галлі, — сказала вона.
«Наразі!» — сказала якось на італійський манер. Сама помітила. Він опустив повіки, аби зараз бачити тільки частину її обличчя, спочатку підборіддя, потім ніс, потім чоло; воно могло виявитись спотвореним чи мати якісь страхітливі знаки. Але ні, вона собі сиділа цілком природно й спокійно шила зі стиснутими губами, із тією застиглою сумовитою меланхолією, з якою зазвичай шиють жінки. Там нема нічого жахливого, переконався він, коли вдруге, втретє поглянув на її обличчя, на її руки, бо що може бути в ній страшним чи відразливим, коли вона сидить серед білого дня й шиє? Ага, і язичок же має місіс Пітерс. Містер Пітерс — у Галлі. А причім тут шаленство й пророкування? Причім тут бичування і знедоленість? Чого це йому тремтіти та вмиватися сльозами, коли пливуть хмари? Навіщо дошукуватися істин і їх потім сповіщати, коли Реція ось так сидить собі і встромлює шпильки спереду своєї сукні, а містер Пітерс — у Галлі? Чудеса, одкровення, муки, самотність, провалювання крізь море, усе нижче й нижче у вогонь, усе геть-чисто вигоріло, зникло, і поки він дивився, як Реція лагодить капелюшок для місіс Пітерс, то йому здавалося, що лежить під покровом квітів.
— А не замалий він буде для місіс Пітерс? — сказав він.
Уперше за багато днів він заговорив, як раніше!
— Авжеж, замалий, до смішного замалий, — сказала вона. — Але місіс Пітерс саме такого забаглося.
Узяв з її рук капелюшок. І сказав, що той капелюшок хіба на мавпочку катеринника надівати.
Як це її розвеселило! Уже тижнями вони так не сміялися, не жартували в родинному колі. Що вона мала на увазі, так це те, що якби зараз зайшла місіс Філмер, чи місіс Пітерс, чи ще хто-небудь, то й не зрозуміли б, із чого вони із Септімусом так сміються.
— Ось, — сказала вона, пришпилюючи троянду збоку капелюшка. Ніколи не була такою щасливою! Ніколи в житті!
А ще навіть смішніше, сказав Септімус. Тепер бідолашна жінка немов та свиня на ярмарку. (Ніхто її так не смішив, як Септімус.)
А що там вона має в кошику? Стрічки й намистинки, китиці й штучні квіти. Висипала все на стіл. І він почав підбирати кольори, хоча й мав дуже вже незграбні руки, навіть як слід не міг загорнути пакунок, але зате мав чудове відчуття кольору, і часто навіть дуже вдало підказував їй, іноді не до ладу, але загалом дуже вдало.
— Ох, і матиме вона всім капелюшкам капелюшок! — приговорював він стиха, беручи то те, то те зі столу; Реція на колінах заглядала через його плече. Ось уже й готово, себто, обкидання, тепер тільки зшити докупи. Тільки дуже уважно, казав він, аби нічого не порушити від його обкидання.
І вона шила. А коли вона шиє, думав він, то, немов той чайник у каміні, і пихтить, і буркоче, така зайнята; а її міцні гострі пальчики так швидко-швидко миготять; і голка тільки зблискує. Сонце може спалахувати і тьмяніти на китицях, на шпалерах, але він чекатиме, думав він, витягуючи ноги, дивлячись на свою зсунуту шкарпетку на кінці канапи, він чекатиме в цій теплій місцині, у цій тихій улоговині, на яку натрапляєш під лісом іноді ввечері, коли завдяки зниженню на місцевості чи якомусь особливому розташуванню дерев (до всього потрібний науковий підхід, передовсім науковий підхід) тепло затримується і повітря вдаряє в обличчя, немов птах крилом.
— Ось, — сказала Реція, вертячи капелюшком місіс Пітерс на кінчиках своїх пальців. — Поки що досить. А потім… — і її речення подзюркотіло далі: крап-крап-крап, як той самовдоволений, не до кінця закручений кран.