Якось вони з Кларисою їхали нагорі автобуса, а в ті часи вона легко піддавалася перепадам настрою: то раптом спохмурніє, то не знати чого засяє; але неодмінно немов аж трепетала, і з нею було дуже цікаво; згори автобуса вона безперестанку помічала смішні сценки, незвичайні назви, дивних людей, бо вони мали звичку мандрувати Лондоном і набирати повні сумки скарбів на Каледонському базарі — Клариса в ті дні дотримувалася хитромудрої, нею самою придуманої теорії — розмаїті теорії вони тоді вигадували, лишень теорії, як це завше буває з молодими людьми. Тож її теорія досить незвично пояснювала почуття невдоволеності: вони не знають інших людей достатньою мірою, інші ж люди, своєю чергою, також не знають уже їх достатньою мірою. Але як пізнати когось іншого? Ось ви щодня з кимось бачитеся; а тоді той «хтось» зникає на пів року чи навіть на кілька довгих років. Авжеж, погоджувався він з Кларисою, аж дивно, що люди одне одного так мало знають. І тут Клариса, сидячи нагорі автобуса, який йшов по Шафтсбері-авеню, сказала, що відчуває себе всюди, не ось тут-тут-тут, і плескала по спинці сидіння, а всюди. І махала рукою, ідучи по Шафтсбері-авеню. Вона була цим усім. А щоб пізнати її чи, наприклад, когось іншого, треба зійтися з людьми, що її доповнюють, потрібно побувати в певних, дорогих її серцю місцях. Незвичну близькість відчувала вона до людей, із якими ніколи й словом не перемовилася, до випадкової жінки на вулиці, до незнайомого чоловіка за прилавком, навіть до дерев чи повіток. Усе це знайшло своє відображення в її трансцендентальній теорії, і ось та теорія з огляду на Кларисин страх перед смертю дозволяла їй вірити або казати, що вона вірить (попри свій скептицизм) у те, що все наше видиме єство, себто та наша частина, яку видно, — надзвичайно скороминуща порівняно з іншою, невидимою частиною (вельми поширеною), тому після смерті залишається тільки невидима частина, переходячи до тієї чи тієї людини або ж навіть перебуваючи в якихось певних місцях… можливо, можливо.
Коли озирнутися на їхню довгу, майже тридцятирічну дружбу, її теорія, здається, таки справджувалася. Короткочасними, невдалими, часто болючими були їхні зустрічі, і то переважно через його часту відсутність і всілякі там перешкоди (сьогодні вранці, наприклад, зайшла Елізабет, немов довгонога лошиця, красива, мовчазна, саме під час розмови з Кларисою), але на його життя вони справляли просто незмірний вплив. Тут захована велика таємниця. Тобі дається гостре, тонке, непоказне зернятко — побачення, часто страшенно болюче, але потім, значно пізніше, в якомусь, здавалося б, неможливому місці воно проростає, розкривається, починає пахнути, ти можеш його торкнутися, скуштувати, відчути, збагнути — і це по сплину довгих років, коли воно вважалося вже втраченим. Ось так і Клариса до нього приходила: на облавок корабля, у Гімалаї; ось так візьме та й із якогось дива прийде до тебе (так само Саллі Сітон, дружелюбна, запальна дурепа! — згадала про нього, коли побачила блакитні гортензії). Ніхто інший не мав на нього такого впливу. Ось так неждано приходила вона до нього проти його волі, холодна, погордлива, критична або чудова, романтична, схожа на луг чи англійські жнива. Найчастіше вони бачилися на селі, не в Лондоні. Раз за разом бачилися в Бортоні…
Дістався готелю. Перейшов вестибюль із пагорбами рудуватих крісел і канап, із гостролистими, на вигляд зачахлими вазонами. Зняв свій ключ із гачка. Молода дівиця подала йому кілька листів. Підіймався нагору — найчастіше він бачив її в Бортоні, під кінець літа, коли приїжджав туди на тиждень або ж навіть на два, як це було тоді заведено. Ось вона стоїть на вершині пагорба, руками притримує волосся, її плащ роздувається, а вона кудись рукою показує і їх гукає — бачить унизу річку, це Северн. Або потім у лісі нагріває чайник — пальці неповороткі; дим звивається у реверансах, віє їм в обличчя; а за ним видніється її рожеве обличчя; або заходить вона до якогось будинку і просить води у старенької, яка потім навіть виходить на ґанок подивитися їм услід. Вони завжди ходили пішки, інші — їздили. Їзда її втомлювала, вона не любила тварин, хіба що собак. Не одну милю доріг вони з нею отак сходили. Аж раптом вона зупиниться й думає, куди ж це вони забрели, а тоді тягне його в протилежний бік; і постійно вони сперечалися — про поезію, про людей, про політику (на той час вона мала радикальні погляди); і ніколи нічого не помічали, допоки вона не зупиниться й не гукне його, побачивши якийсь незвичний краєвид чи дерево, бо хоче, щоб він також побачив; і так знову й знову по скошених полях вона йшла вперед із квіткою для тітоньки і, пропри свою тендітність, ніколи не втомлювалася; а щойно збиралися сутінки, вони поверталися до Бортона. Після вечері старий Брайткопф відчиняв кришку піаніно й без голосу виспівував собі, а вони, потонувши в кріслах, душилися від сміху, а потім таки не витримували, пирскали й реготали — геть безпричинно. Сподівалися, що Брайткопф не чує. А зранку вона знову пурхала то вгору, то вниз, немов та трясогузка перед будинком…