Ага, від неї лист! Блакитний конверт, її почерк. Доведеться прочитати. Знову зустріч із обіцянкою душевних мук! Читання її листів — справа не з нелегких. «Просто божественно, що його побачила. Мусила про це сказати». Усе.
Це його засмутило. Роздратувало. Ліпше б вона цього не писала. Після всіх його думок — ніби удар ліктем під ребра. Чому не залишити його в спокої? Вона одружена з Делловеєм і живе з ним щасливо вже купу років.
У готелях не дуже й одпочинеш. Або й зовсім не відпочинеш. Скільки ж то людей вішало свої капелюхи на той вішак. Навіть мухи встигли посидіти не на одному чужому носі. А чистота, що одразу впадає в око, — ніяка не чистота, а радше оголеність і холодність; щось таке загальноприйняте, що має тут бути і все.
Ще з удосвіта сопіла тут сухоребра матрона, усюди зазирала, ганяла покоївок із блакитними носами, казала щосили все скребти, буцімто наступний постоялець — це шматок м’яса, який треба подати на ідеально чистому тарелі. Для спання — одне ліжко, для сидіння — одне крісло, для чищення зубів і гоління — мийниця й дзеркало. А книжки, листи, халат на безликості волосяного матраца здавались недоречною зухвалістю. Саме Кларисин лист змусив його все це помітити. «Божественно, що Вас побачила. Вона мусила про це йому сказати!» Склав аркуш, запхав кудись між папери; нізащо не читатиме знову!
Для того, щоб він отримав цей лист до шостої години, вона мусила взятися за писання одразу після його відходу; наклеїла марку, когось відправила на пошту. Як то кажуть, так на неї схоже. Ага, її засмутив його візит. Розбудив почуття; поки цілувала йому руку, то пошкодувала про все, навіть позаздрила йому, можливо, згадала його слова (він же бачив усе з виразу її обличчя) — як вони змінять світ, коли вона вийде за нього заміж, а сталося інакше: середній вік, посередність; і тут вона змусила себе зі своєю невгамовною енергійністю все відмести набік; у ній була якась така нитка життя — надзвичайно міцна, витривала й напориста в подоланні перешкод і здобутті перемог, якої він ні в кому не бачив. Так, щойно він пішов, у ній відбулася зворотна дія. Вона почала його шкодувати, розмірковувала над тим, що б таке зробити, аби його хоч трохи втішити (ніколи не знала чим), і він навіть бачив, як вона зі сльозами на очах кидається до бюро й черкає скупий рядок слів, який має його зустріти… «Божественно, що вас побачила!» І це цілком щиро.
Пітер Волш уже й черевики розшнурував.
Але нічого доброго не вийшло б з їхнього шлюбу. Бо вийшло інакше, значно природніше.
Дуже дивно, але правда; багато людей це відчували. Пітер Волш, щойно більш-менш влаштований, оскільки зайняв неприглядну посаду, подобався людям, незважаючи на славу дивакуватого й трохи чванливого чоловіка, але тепер усіх дивувало інше, а саме те, що він, уже посивілий, чомусь мав уже надто вдоволений вигляд, немов відшукав у собі якісь внутрішні резерви. А це й приваблювало жінок, яким подобалася його чоловіча незвичність. Щось у ньому або навіть поза ним було незвичним. Можливо, його книжність — ніколи не зайде до вас, аби не розгорнути книжки на столі (він і тепер читав, зі своїми розв’язаними шнурівками на підлозі), а можливо, його джентльменство, яке одразу було видно навіть із того, як він вибивав люльку, як поводився з жінками. І ще така дуже мила й доволі смішна деталь: як легко перша-ліпша дівиця, без дрібки здорового глузду і без надмірних зусиль, могла обкрутити його довкола пальця. Але тільки на свій страх і ризик. Себто завдяки його згідливості, невдаваній веселості, а також його хорошому вихованню з ним приємно було мати справу, але тільки до певних меж. Іноді вона щось йому скаже, а він їй — ні, ні; бачив її наскрізь. Такого він не потерпить, ні, ні. Потім він міг про щось дуже гучно говорити, триматися за живіт і реготати з якогось жарту в чоловічому товаристві. Славився як шанувальник хорошої кухні в Індії. Так, він — чоловік. Але не той чоловік, якого мусиш поважати — Бог милував; не такий, як, наприклад, майор Сіммонс; нітрохи на нього не схожий, думала Дейзі, коли, попри двійко своїх малих дітей, частенько їх зіставляла.