Його легкий плащ розвівався, а він крокував своєю швидкою, незвичною ходою, яку й не опишеш достеменно, трохи нахилившись уперед, руки за спиною, очі по-яструбиному напоготові; ішов Лондоном до Вестмінстеру, розглядаючись.
Невже сьогодні ніхто не вечеряє вдома? Швейцар відчинив двері перед величавою літньою дамою в туфлях із пряжками, із трьома багряними страусиними пір’їнами у волоссі. Ось відчинилися двері перед дамами, загорнутими, немов мумії, у квітчасті шалі, а ще перед дамами з непокритою головою. У респектабельних кварталах із ліпними колонами крізь невеличкі передні садки з гребенями в зачісках висковзали, випливали (підійнявшись перед тим нагору поцілувати на ніч дітей) жінки; за ворітьми біля автомобілів з увімкненими моторами їх уже чекали чоловіки в плащах, що розвівалися. Усі кудись ішли. Тому коли дивитися на розчахування дверей, на те, як звідти безперестанку виринали люди, то могло здатися, буцімто весь Лондон сідав у невеличкі, прив’язані до берега хиткі човники, і невдовзі все місто попливе карнавальною лавиною. А Вайтголлом ковзалися, просто по битому сріблу, ковзалися павуки, і було відчуття, що дугові лампи обліплені мошкою; стояла спека, люди зупинялися й балакали. Ось тут, у Вестмінстері, сидів, мабуть, суддя, дуже впевнено так сидів біля дверей власного будинку, увесь у білому. Можливо, також після служби в Індії.
Здійнявся ґвалт, підпилі жінки, п’яні жінки зчинили рейвах; тільки один поліцейський і навислі будники, високі будинки, із куполами, церкви, парламенти й гудок пароплава на річці — глухий і туманний крик. Це вже її вулиця, Кларисина; таксі завертали з-за рогу, як вода з-за паль мосту, а тоді зливалися в один потік, везучи, як йому здавалося, гостей на її прийом, Кларисин прийом.
Холодний потік зорових вражень тепер уже почав його втомлювати, неначе око — по вінця наповнена чаша, і решта вражень стікали її порцеляновими стінками вже не зафіксованими. Ну, що ж, пора вмикати розум. Тіло мусить стрепенутися, мусить жваво ввійти в будинок — освітлений, із розчиненими навстіж дверима, автомобілями біля входу, з яких виходили яскраві жінки; треба набратися хоробрості й витримати. Він клацнув великим лезом складаного ножика.
Щодуху збігла сходами Люсі, вона щойно заглянула до вітальні й поправила накидку, вирівняла крісло, постояла хвильку й достеменно відчула, що вже хто б зайшов, то одразу побачить, як тут чисто, яке все яскраве, як чудово все влаштовано, бо ж і справді, срібло — прегарне, прекрасні мідні камінні прибори, дивовижна нова оббивка на кріслах, а ще й штори із блискучої тканини з квітами й птахами, геть усе вона окинула досвідченим оком; почулися голоси — це гості вертаються з обіду; треба мерщій летіти!
Аґнес сказала, що буде навіть прем’єр-міністр; почула розмову в їдальні, коли зайшла з тацею склянок. А що їй до того, яке то взагалі має значення, буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра? Що старій місіс Вокер до того, а ще в таку пізню годину серед тарілок, баняків, друшляків, пателень, курячого холодцю, морожениць, зрізаних шкірок хліба, лимонів, супниць, глибоких мисок для пудингу, котрі, незважаючи на всі старання в посудомийній, були, здавалося, навіть у неї на голові, та й на кухонних столах і на стільцях; а вогонь палав і шумів, електрика сліпила очі, он уже пора накривати столи до вечері. Тож буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра — їй це байдуже.
— Пішли нагору, — сказала Люсі; одна за одною підіймалися леді, місіс Делловей ішла останньою і майже завжди передавала якісь послання на кухню. «Великий привіт місіс Вокер», — отаке сказала вона одного вечора. Наступного ранку вони перебрали всі страви — суп, лосось; а лосось, місіс Вокер добре знала, як завжди, не зовсім вдається, бо вона найбільше переживає за пудинг, тому лосось залишає на Дженні; от лосось і не вдається. Якась дама зі світлим волоссям і вся в срібних прикрасах запитала, переповідала Люсі, коли подавали антре; «Невже це ви самі приготували вдома?». Але якраз лосось і непокоїв місіс Вокер, поки вона обертала тарілками, збільшувала й зменшувала вогонь на плиті; аж тут долинув регіт з їдальні, хтось щось говорить, і знову регіт — джентльмени забавлялися, тоді ж бо як дами вже підійнялися.