Злегка надулася жовта фіранка з усіма райськими птахами, і здалося, що в кімнаті залопотіли пташині крила, а тоді знову все стало на свої місця (відчинені вікна). Протяг, мабуть? — подумала Еллі Гендерсон. Вона була схильна до простуди. Але то нічого, що вона завтра шморгатиме носом; а он дівчата — із голими плечима, вона думала про дівчат, вона завжди думала про інших, бо так привчив її старий батько, інвалід, вікарій у Бортоні, нині вже покійний; а застуда ніколи не чіпалася її грудей, ніколи. Так, переживала вона за дівчат, за юних дівчат з голими плечима, бо сама вона завжди була таким собі віхтем, із поріділим волоссям і марним профілем; але тепер, коли їй минуло п’ятдесят, крізь неї починав просвічувати м’який промінь, щось очистилось як нагорода за роки самозречення, але знову затьмарилось через її постійну тривожну поштивність, її панічний страх через дохід у триста фунтів на рік і безпорадність (не могла заробити навіть пенні), тому поводилася вона дуже полохливо, усе менше до снаги їй було обертатися серед добре одягнених людей, які робили це щовечора, бо їм було досить сказати своїм покоївкам: «Сьогодні я одягну те й те», — тоді ж бо як Еллі Гендерсон мусила сама набігатися по крамницях, он купила пів дюжини рожевих квітів, а свою стару чорну сукню прикрила шаллю. В останню мить прийшло запрошення на Кларисин прийом. Мала недобре передчуття. Ніби знала, що Кларисі дуже не хочеться запрошувати її на цьогорічний прийом.
А чого це їй має хотітися? Жодної причини, ну, хіба що вони завжди зналися. Так, вони — кузини, але що з того, їхні шляхи вже давно розійшлися, Клариса мала страшенну популярність. А для неї піти на прийом — справжня подія. Так приємно подивитися на гарно вбраних людей. Невже це Елізабет; як вона подорослішала, із такою модною зачіскою, у рожевій сукні. А їй ще й вісімнадцяти нема. Дуже, ну дуже мила. Видно, для дівчат уже не заведено вбиратися в біле, коли вони вперше ідуть на прийом. (Треба добре все запам’ятати, аби розповісти Едіт.) Дівчата носили тепер прямі сукні, які щільно їх облягали, а спідниці — значно вищі за щиколотки. Щось і не дуже їм пасує, думала вона.
Зі своїм слабким зором Еллі Гендерсон трохи аж витягнула шию і не дуже тим переймалася, що не має з ким поговорити (вона майже нікого не знала), бо цікаво навіть лишень подивитися на людей, переважно на політиків, Річардових друзів, але саме Річард Делловей додумався, що не гарно залишати бідолашну Еллі на самоті впродовж усього вечора.
— Як життя, Еллі, у сучасному світі? — сказав він привітним голосом, тож Еллі Гендерсон розтривожилася, розчервонілася, була дуже зворушена, що він підійшов до неї і заговорив, сказала, що багато хто, схоже, більше потерпає від спеки, ніж від холоду.
— Авжеж, — сказав Річард Делловей. — Таки так.
А що тут іще скажеш?
— Привіт, Річарде, — мовив хтось, беручи його під руку, о Господи, це ж бо Пітер, той самий Пітер Волш. Він дуже радий його бачити — просто страшенно радий його бачити! Нітрохи не змінився. І вони пішли собі разом, перетнули залу, поплескуючи один одного по плечу, буцімто довго не бачилися, думала Еллі Гендерсон, спостерігаючи за ними, аякже, вона вже десь бачила того чоловіка. Високий, середнього віку, із досить гарними очима, темним волоссям, в окулярах, нагадує Джона Бероуза. Едіт має його знати.
Знову напнулася фіранка з летючими райськими птахами. І Клариса побачила — вона побачила, як Ральф Лайен відбив ту фіранку назад і продовжував говорити. Отже, ще не провал! Може, усе ще буде добре. Усе тільки починається. Усе тільки набирає обертів. Але тримається все на волосинці. Поки що треба стояти тут і нікуди не рухатися. Здається, сходяться.
— Полковник і місіс Ґеррод… Містер Г’ю Вітбред… Містер Баулі… Місіс Гілбері… Леді Мері Медокс… Містер Квін… — інтонував Вілкінс. Вона перекидалася буквально кількома словами з кожним гостем, і вони йшли в кімнати; у щось же вони йшли, не в порожнечу ж, адже Ральф Лаєн все-таки рукою відбив назад ту фіранку.