— Щось написали? — запитала вона його.
— Ага, написав! — сказав Пітер Волш, і вона засміялася.
А вона досі приваблива, досі впадає в око ця Саллі Сітон. Але що то за Россетер? На весіллі був із двома камеліями в петлиці — це все, що Пітер про нього знав. «Мають тьму-тьмущу слуг і безліч гектарів теплиць», — писала Клариса; ну, щось у тому дусі. А Саллі не заперечувала, лишень сміялася.
— Так, я маю десять тисяч на рік, — уже й не пам’ятала чи то після сплати податків, чи до сплати, бо все за неї робив чоловік, — із яким вам обов’язково треба познайомитися, — казала вона, — він обов’язково вам сподобається.
А Саллі в ті часи була бідна як руда миша. Аби приїхати до Бортона, мусила закласти бабусин перстень, подарований її прадідові Марією-Антуанеттою.
Так, Саллі пам’ятає; вона досі його зберігає, той перстень з рубіном, який Марія-Антуанетта подарувала її прадідові. У ті дні вона не мала й пенні за душею, а щоб поїхати в Бортон, мусила завжди щось придумувати, якось викручуватися. Поїздка до Бортона для неї дуже багато важила — не давала зійти з розуму, настільки нестерпним здавалося життя вдома. Тепер усе вже в минулому. Містер Перрі помер, а міс Перрі жива. Це його страшенно ошелешило, нічого схожого ще не пережив у житті! — сказав Пітер. Адже був певен, що вона померла.
А зі шлюбом у Клариси, припускала Саллі, здається, все гаразд? Он та дуже гарна, спокійна юна леді — це ж бо Елізабет, он там, біля вікна, у рожевій сукні.
(Вона як тополя, вона як річка, вона як гіацинт, думав Віллі Тіткоум. Ох, скоріш би вже за місто й роби, що хочеш! Здається, почула скавучання свого бідного песика, так, Елізабет направду почула його скавучання.) Нітрохи не схожа на Кларису, сказав Пітер Волш.
— Ох, Клариса!
А Саллі не забувала про Кларису. Вона багато чим зобов’язана Кларисі. Вони були подругами, не знайомими, а справжніми подругами, навіть тепер вона іноді бачить, як Клариса, уся в білому, йде по будинку з оберемком квітів у руках — до сьогодні листя тютюну нагадує їй про Бортон. І постійно — але чи Пітер розуміє? — їй чогось бракує. І чого б це їй бракувало? Гарна собою, навіть надзвичайно гарна. А якщо відверто (Пітер — давній друг, справжній друг — хіба має значення розлука? Хіба значить щось відстань? Іноді їй так хочеться написати йому листа, вона навіть напише, а потім усе порве, він же розуміє, бо тут не обов’язково щось говорити, люди розуміють одне одного й без слів, ну, коли приходить те відчуття, коли бачиш, що ти вже немолода, а вона вже направду немолода, сьогодні бачилася з синами в Ітоні, хворіють на свинку), а якщо відверто, то як вона могла? Як Клариса могла вийти заміж за Річарда Делловея? За того мисливця, у якого тільки й розмов, що про псів. Коли заходив до кімнати, то від нього аж тхнуло конюшнею. Ну, а оце все? Вона помахала рукою.
Попри них ступав Г’ю Вітбред у білій жилетці, немов за матовим склом, товстий, незрячий, не бачив нічого, крім власної самоповаги та свого благополуччя.
— Ви подивіться, він навіть не збирається нас упізнавати, — сказала Саллі й розгубилася — ось такий той Г’ю! Пречудовий Г’ю!
— Чим він займається? — запитала вона Пітера.
Мастить ваксою королівські черевики й лічить пляшки у Віндзорі, пояснив їй Пітер. Ні, Пітер таки не розучився сипати дотепами! Ну, а тепер Саллі вже мусить зізнатися, сказав Пітер. Щодо того поцілунку.
Аякже, в губи, запевнила вона його, у курильній кімнаті ввечері. Зразу побігла до Клариси, страшенно розгнівана. Г’ю не міг цього зробити! — сказала Клариса. Ні. Тільки не пречудовий Г’ю. А які він мав шкарпетки, оцей Г’ю, завжди найліпші, таких ні на кому не бачила — тільки погляньте, у якому він вечірньому вбранні. Бездоганному! А він має дітей?
— Так, усі в цій залі мають по шестеро синів в Ітоні, — сказав Пітер, — за винятком мене. І дякувати Богові, що немає. Ані синів, ані доньок, ані дружини. Що ж, здається, він не нарікає, сказала Саллі. А на вигляд за нас усіх молодший, подумала собі.
Ну, це він упоров дурницю, із якого боку не поглянь, сказав Пітер, що отак одружився, із «наївною простачкою», сказав він, але одразу додав: «Але ми, до речі, непогано жили». А як це може бути, допитувалася Саллі; що він має на увазі? Аж дивно, ніби близько знаєш людину й одночасно нічого не знаєш про те, як склалося в неї життя. А може, він не признається через свою гординю? Дуже навіть може бути, бо йому принизливо (та він такий несусвітній, якийсь ніби ельф чи що, не такий як усі люди), йому, мабуть, дуже самотньо; у його віці і не мати власного дому, не мати куди піти. Він може пожити в них, скільки душа забажає. Він може в них пожити, йому сподобається. Звісно, він може це зробити. За всі ці роки Делловеї жодного разу до них не навідалися. А не раз їх запрошували. Але Клариса (тільки Клариса) не схотіла. Бо вона, казала Саллі, глибоко в душі справжня снобка, треба визнати, вона снобка. І ще одне заважало їй приїхати, вона в цьому певна. Клариса вважала, що вона вийшла заміж за людину нижчого від себе соціального стану, адже її чоловік — і вона цим пишалася — був сином шахтаря. Кожен пенні, який вони мають, він заробив. Малим хлопцем (її голос затремтів) тягав здоровезні мішки.