Квартира ще дихала сном, а на кухні вже лунав якийсь рух, доносився, мов дятлів, перестук ножа. Прочинив обережно двері, протиснувсь бочком: Оля, невістка, коли готувала — гнала всіх з кухні, щоб не заважали. Та й то: три метри на два, не розгулятись і одному.
Оля саме різала буряк. На плиті шкварчало й булькотіло, чайник аж підстрибував, вибухаючи паром, а невістка, червона, розпалена, швидко і вправно сікла малинові кружальця.
— Ви вже встали? Ще ж рано! — сказала якось аж невдоволено.
— Олю, ти не знімала медалі?
— Медалі? — здивувалась вона. — А чого б це я їх знімала?
— Та коли гладила...
— Так їх же там не було. Ото де поклали, там і шукайте. — І — тут-тук сердито ножем. — Нащо вони мені: на роботу носити? І придумають же!
— Та я і не думав, — відповів він і, пригнічений, вийшов з кухні.
— По кишенях пошукайте! — гукнула невістка вслід.
Повернувшись, повивертав усі кишені, хоч ніколи їх сюди не ховав. Ще раз заглянув до скриньки, потрусив навіть ковдру: медалей не було. Окрім отих двох, бронзових.
«Та що ж це таке?»
Сів, розгублено повів по кімнаті очима.
«Може, Йван? — подумав про сина. — Міг же узяти... подивитися... Та й забув покласти назад. Ну, звісно ж, Іван!»
Ледь діждався Івана: син, як і онук, любив у неділю поспати. Він уже й до спальні підкрався, і вухо до дверей притуляв — ані звуку.
Аж ось таки вийшов. У майці, в штанях спортивних, граючи м’язами.
— Фізкультпривіт! А чого не на зарядці?
Та йому було не до жартів.
— Слухай, Іване, ти мої медалі не брав? «За відвагу»?
— «За відвагу»? — перепитав Іван з таким виглядом, наче пригадував. Почухав широкого носа, зблиснув міцними зубами: — Та вони ж ось у мене на майці!
— Дурень! — сказав він ображено. — Я до нього серйозно, а він...
І пішов до своєї кімнати.
Син зайшов слідом: обличчя його було вже не веселе, а винувате.
— Справді медалей немає?
— Нема.
Сидів, не дивився на сина.
— А може, вони на піджаку?
— Я вже дивився.
Іван все ж одчинив шафу, перебрав одяг.
— А серед білизни не завалялись?
— Що я, на підштаниках вішаю?
— Та я просто так. — Постояв, постояв, тручи носа, рішуче сказав: — Тоді Олег. Більше нікому. Ось я йому зараз!
— Не смій! — зупинив він сина. Сам уже думав на онука. Хоч усе ще не хотілось вірити. — Я спитаю.
— Ну, як знаєте, — стенув син плечима. — Тоді я, тату, побіг. — Син щосуботи й неділі бігав на зарядку в парк.
— Біжи.
Іван вийшов, і він знову лишивсь наодинці. «Йому б лише бігати!» — подумав з образою. Треба було йти до онука, який уже, напевно, прокинувся, та все не наважувався. «Зараз... Ось заспокоюся трохи...» Він дуже любив онука, який ріс на його руках, тож думка, що медалі вкрав Олежко, була для нього нестерпна. Тому ще раз підійшов до шафи, обнишпорив усі кишені, перетрусив білизну — медалей не було.
«Та що ж це таке?»
Враз пригадав, як позаминулого тижня, коли він повернувся з чергової зустрічі з піонерами школи, вони разом з Олежком складали медалі. Він обережно знімав, онук так само обережно складав одну по одній до скриньки. Складав і допитувався: «А вони срібні?.. З чистого срібла?»
І підносив до очей, наставляючи проти сонця.
«Господи, тільки не це!»
А десь на грані свідомості: «Це. Тільки це».
«А може, він просто взяв подивитись? Дитина ж... Погрався та й забув покласти на місце. Ось я зайду, а медалі лежать коло нього... На подушці». І так виразно уявив цю картину, що одразу повірив: так воно і є.
«Ну, звісно ж, медалі в Олежка!»
Онук щойно прокинувся. Лежав, випроставшись, на вузенькому ліжку, зблимував світлими, як у діда, очима. Дрімота ще гніздилася в ньому, блукала по чистім лиці, збиралася солодкою слиною в кутиках вуст.
— Не спиш?
Олежко блимнув на діда — омив його поглядом. Рожеве обличчя його було таке безтурботно-спокійне, що йому стало аж ніяково. За те, що міг подумати щось лихе на онука.
Та медалі ніде не лежали. Ні на ліжку, ні на столі. До того ж на столі стільки всього було нагромаджено, що їх важко було б так одразу й помітити. Олежко знову щось паяв: по всьому столу розкидані жмути дротів, металеві, в дірках суцільних пластини. А з кімнати й досі не вивітрився ледь чутний запах каніфолі.
— Що тобі снилось?
Присів поруч на ліжко (Олежко посунувся, даючи дідові місце), провів долонею по світлому чубчику. Волосся було таке м’яке й ніжне, що мимохіть хотілося гладити його й гладити: от уже тринадцятий рік, а воно в нього як у немовляти.
— Так що тобі снилось?
Онук наморщився, чесно намагаючись пригадати хоч один сон. Потім розпустив гладенького лоба:
— Нічого.
— Так нічого й не снилось? А медалі?..
Не збирався про це одразу питати — саме зірвалось із язика.
В Олежкових досі безхмарних очах метнулась тривога. Він зробив такий рух, наче хотів пірнути під ковдру. А великі, як локатори, вуха взялися вогнем.
Він!
— Де ти їх поклав?
— Ніде, — сказав онук, ховаючи очі.
— Як-то ніде? Десь же та мають лежати! — А що онук уже й обличчя одвернув од нього, якомога веселіше спитав:— І як ти їх вхитрився взяти, що навіть я не помітив? Думаю: в скриньці, а вони, бач, у тебе!
— В мене немає, — прошепотів уже не до діда — до стіни Олежко.
— А в кого ж?
— Не знаю.
— Так ти їх брав чи не брав? — Він починав уже сердитись. Думка, що медалі попливли кудись з дому, була для нього нестерпна. — Брав чи ні? — трусонув за плече онука. — Чого ж ти мовчиш?
— Не брав.
Хоч вуха вже палали вогнем.
— А я збирався сьогодні піти з тобою в кіно. А воно ось що виходить. Не хочеш дідові правду сказати... Ну, гаразд, не хочеш, не треба. Думав, що ти мене любиш хоч трохи...
Важко пішов до дверей.
— Дідуню!
Олежко уже звівся на лікоть, благально дивився на нього.
— Що?.. Що ти хочеш сказати?..
— А ти мене не лаятимеш?
— Ні.
— Вони не в мене.
— А в кого? — так і кинувсь назад. — У кого?
— В Сашка.
— В якого Сашка? — Хоч міг і не питати: сусідський хлопець Сашко весь час товкся в онука. Удвох, мабуть, учора й паяли — збирали короткохвильовик.
— Навіщо ти йому їх віддав?
— На контакти... Він їх розплавить.
— Розплавить?.. Мої медалі розплавить?.. Ходім! — Смикнув за руку онука, ладен отак, невдітого, його до сусідів і вести. — Як ти посмів це зробить? Ти хоч трохи подумав, що робиш?
Олежко, похнюплений, мовчки вдягався: все не міг попасти ногою в холошу.
— Ви куди? — визирнула з кухні невістка.
— Ми зараз.
— Хай хоч умиється.
Онук смикнувся до ванни, радий, мабуть, відтягнути похід до сусідів, але він його не відпустив.
— Дзвони!
Олежко навіть руку за спину сховав.
— Ні, ти подзвониш! — Сам не знав, чому хотів, щоб подзвонив саме онук. — Дзвони! — Взяв його руку, що опиралась, підняв, натиснув онуковим пальцем на кнопку дзвінка.
Двері одчинила сусідка — жінка молоденька й привітна.
— Ваш Сашко вдома?
— Вдома... А що?
— Та нічого. — І вже до онука: — Ну, веди до свого дружка! Це ж треба до такого додуматись: контакти!
Сашко сидів коло столу, не менш захаращеного, аніж в онука, щось саме паяв. Тоненька ниточка диму, хилитаючись, підіймалася догори, танула над головою. Світловолосою, як і в Олежка.
— Сашко, де медалі? Давай їх сюди!
І по тому, як у Сашка одразу ж забігали очі, зрозумів, що сталося непоправне...
Те, що він поклав, принісши, на столик, важко було назвати медалями. Сплавлений шмат металу, суціль вкритий темною плівкою. Він спершу не повірив, коли Сашко дістав його з керамічної пічки. «А де ж медалі?» — спитав. І лише тоді, коли Сашко вийняв із столу колодочки стрічок муарових та простягнув їх на тремтячій долоні, зрозумів, що медалей більше немає.