І Михайло вже вкотре пожалкував, що не одяг татів кожух.
Скільки вони отак ішли — проти вітру, місячи сніг, Михайло не міг би сказати. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Він їх глибше засовував у рукави пальтечка і, трохи нагрівши, затуляв очі, лоба, щоки. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.
Господи, чи скінчиться коли ця проклята рівнина?!
«Підтягнись!»
І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони и кричати! Дали б Михайлові волю — упав би, зарився у сніг: хай заміта, хай заносить, хай навіть смерть потім прийде, тільки б не оце катування!
Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже понад головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знов засипаючи якісь бугорки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялось більше. І з тих бугорків витикалась то рука, то нога, то голова — закостенілі, застиглі, скуті морозом.
— Німці! — прокотилось понад колоною.
Михайло вперше побачив убитих німців. Живих бачив. Надивився під час окупації. Бачив і наших, забитих під час весіннього відступу, коли через Донець проривалося все, що тільки могло, — цілісіньке літо й осінь натикалися на трупи наших бійців, що всіяли луг, тільки не бачив жодного вбитого німця. Йому вже починало здаватись, що в цій війні гинуть лише наші, а німці сунуть невразимі, і тому з гострою цікавістю дивився на трупи, проходячи мимо.
Особливо приголомшило те, що німці всі до одного були босі. Голі ноги витикалися зі снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулись, щоб легше було втікати од наших, та бач — не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилась ними, то присипаючи, то знов оголюючи, немов перевіряючи, чи всі вони мертві по-справжньому, чи ніхто не прокидається, щоб потім, коли вона на хвилину одвернеться, зірватися й утекти.
— Привал! — пролунала команда.
Михайло оглянувся розгублено: як, посеред оцих трупів? Та обліплений снігом сержант розвіяв усі сумніви:
— Обід, браття-слов’яни! Кухні не буде: діставайте, кому нічого їсти, ензе!
Ензе лежало в Михайловій торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четверту він уже потай зсмоктав ще по дорозі до села, де їх бомбило, хоч було суворо наказано покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувались солодкою слиною.
Сержант змів сніг з убитого.
— Сідайте, слов’яни!
Михайло швиденько дістав свою консервину, два сухарі.
—В тебе ніж є? — спитав Петра.
— Немає.
— Чим же ми її відкриємо?
— Попроси он сержанта. — Сержант витяг фінку.
Михайло оглянувся, чи можна попросити в когось іншого, але довкола стояли такі ж, як і він, не знаючи, що робити з банками. Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта.
— Одкрити? Давай.
Фінка вгрузла в метал, як у масло. Сержант провів нею попід самим краєчком, кришка так і злетіла.
— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?
— Біда навчить — воюватимуть, — озвався командир відділення, сидів же поруч. Заслав коліна домашнім рушником, виклав білу хлібину, шмат сала, дві цибулини і сіль; ензе діставати не квапився. Одрізав великий окраєць (Михайло тільки слину ковтнув), прикрив зверху салом, притрусив густо сіллю, додав цибулину й простягнув сержантові:
— Вгощайтеся, товаришу командир!
— Додатковий пайок? — не відмовився сержант. — Під німцем жили не тужили?
— Та ні, — відповів командир відділення. — Це ще з довоєнних запасів.
Михайло одразу ж подумав про пиріжки, що лежали в торбі. З кислою капустою й картоплею. Борошно пополам з жолудями, та й то лишилося на самому денці, і мати весь час журилась, як вони житимуть далі. Пиріжки були сині, як смерть, Михайло не дістав іще жодного — соромився.
— Разом будемо їсти чи нарізно? — запитав Петро. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напиналася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.
— Нарізно, — сказав, заглянувши до банки, Михайло: не хотілося мішати оцю смакоту з кашею, що лишилась у казанку.
По черзі орудуючи Петровою ложкою, спершу вишкребли замерзлу кашу, потім взялись за консерви: горох з яловичиною, Михайло клав свою пайку на сухар і отак, разом з сухарем, і відгризав: ну, можна жити. Незчувсь, як консервина засвітила порожнім дном. Петро довго шкріб її пальцем, а Михайло уже думав про ту, що лежала в торбі: наче й не їв. Утішив себе грудочкою цукру: потай, щоб не помітив сержант, дістав, поклав швиденько до рота.
Їли не їли, пролунала команда:
— Ста-ановись!.. Р-рівняйсь!.. Стр-рунко!.. Кроком руш!
Йшли до пізнього вечора. Вже й сутінки огорнули весь простір, і небо всіяли холодні зірки, а вони все йшли, йшли, йшли, продуті, остуджені, обшарпані вітром, тепер уже не білим, а чорним, і їм було все на світі байдуже. То один, то другий, вивалюючись сонно з колони, сідав просто в сніг, і тоді хтось з командирів з лайкою підбігав до скоцюрбленої постаті, піднімав, ставив у стрій. «Підтягнись!.. Підтягнись!..» — все частіше лунала команда, і колона, звиваючись, повзла та й повзла уперед, долаючи кілометр за кілометром. Михайло теж уже двічі сідав у сніг, провалюючись одразу в сон, його хтось піднімав, і він знову йшов, ватяно переставляючи ноги, не маючи вже сили навіть затулятись од вітру.
Аж ось попереду в чорній пітьмі щось освітилося здригнувшись. І хоч світло те одразу ж і згасло, люди, які йшли в колоні, лише при думці, що вже недалеко, повеселішали, підбадьорились. А там знову й знову освітлювалось, злітаючи вище й вище, і хтось із бувальців сказав, що ото світять ракети, що то вже передова і вони скоро дійдуть до неї. «А чого ж не стріляють?» — питали необстріляні. «Стрілятимуть. Ще наслухаєтесь».
Десь далеко за північ з’явилося місто. Виросло обвугленими будинками, які стискали вулицю, що в неї втягнулась колона, — чорні стіни з сірими проваллями дверей і віконниць, і коли злітала чергова ракета, заливаючи все нереальним, наче з того світу позиченим світлом, від будинків упоперек вулиці простягалися рухливі спотворені тіні. Наче всі оці споруди досі продовжували корчитись, облиті вогнем. І густо, пронизливо пахло горілим. А втоптаний сніг був чорний од сажі.
Михайло чекав, що ось-ось хоч з одного двору завидніє людська постать, так було моторошно йти оцією мертвою вулицею, але довкола жодного поруху. Тільки вітер вискімлював поміж стінами та болісно скрипіли дерева.
— Все, гади, спалили! — вилаявся сержант.
— А люди?
Сержант не відповів: чи то не знав, чи то не хотів говорити, і від того стало ще незатишніше.
— Де ж ми тут ночуватимем? — спитав хтось розгублено.
— Де накажуть, браття-слов’яни. Ану підтягнись, вже не довго лишилось!
Йшли й справді недовго. Завернули ще в одну вулицю, скомандували зупинитись. Стали рахувати, чи ніхто не відстав.
Їм дістався великий двоповерховий будинок — вигоріла дощенту коробка з обваленим дахом. Перекриття другого поверху не прогоріло: хоч щось над головою, але який толк з цього «щось», коли ні вікон, ні дверей, лише провалля порожні, в які вільно забирається холод. Прибравши сяк-так підлогу, збилися в тісний гурт й одразу ж поснули, підкошені втомою.
Схопилися од несамовитого стогону. Од моторошного якогось виття. Наче хтось роздирав навпіл землю і вона волала щосили, конаючи. Страхітливі звуки починались з найнижчої ноти, а обривались таким несамовитим вищанням, що холола душа.
Ось стогін урвався, над їхніми головами, прогинаючи донизу будинок, прошурхотіло, нагнітаючи застигле повітря, й одразу ж усе задвигтіло од вибухів. Хтось зойкнув, хтось метнувся до виходу, ще мить — і всі вони сипонули б на вулицю, але тут пролунав владний окрик сержанта: «Назад!»
— Куди вас несе під осколки? Німецького міномета не чули?