Не чули. Навіть командири відділень, які вже побували на фронті, такого не чули. Душу виймає, жили вимотує страхітливим скрипом.
— Шестиствольний, — пояснив сержант. І додав: — Не стільки діла, як зойку.
Напруження спало. Хтось уже сміявся нервово, хтось примовляв: «Дає фріц прикурити! Отаке накриє, як тебе звати, забудеш!» Знов лягали, тісніше умощуючись, бо мороз вже й зовсім розходився: градусів тридцять, не менше. «Ех, грубку б сюди!» — «Небо гріти, чи що?» Ліг і Михайло, але вже заснути не міг. То здавалось, що от-от знову озоветься страшний отой міномет, і не хотів — прислухався, а тоді став пробирати по-справжньому холод. Михайло дедалі більше коцюрбився, зберігаючи рештки тепла, але від підлоги, від стелі, від стін віяло такою невблаганною холоднечею, що не лишилось, здавалося, місця нічому живому. Він весь дрижав і нічого не міг з собою подіяти. «Хоч би швидше кінчалась ця ніч!..» Йому вже здавалось, що не доживе до світанку, що отут і замерзне.
З того боку, де була передова, раз по раз злітали ракети, і в тремтливому світлі ставало мов ще холодніше.
Аж під ранок трохи заснув. І одразу ж приснилася тепла піч в їхній хаті, і він лежить на печі, розімлілий, а перед ним стоїть повна миска гарячого, як вогонь, борщу...
Прокинувся од загального руху. Хто вже встав, зубами видзвонюючи, хто бухикав надсадно, хто руками вимахував і тупотів ногами, намагаючись хоч трохи зігрітись, хто охрипло просив: «Дай прикурити», а сержант уже походжав поміж ними, сержант примовляв: «Ворушіться, браття-слов’яни!»— в сержанта був такий бравий вигляд, наче й не мерз з усіма на підлозі.
— Всі цілі? Ніхто в підлогу не вмерз?
Посміялись, мов з примусу, на жарт командирський, потім пролунала уже звична команда:
— Виходь строїтись!
Надворі було мов іще холодніше. Млявий світанок ледь ворушився довкола, вимерзле небо не віщувало нічого доброго. В застиглому од морозу повітрі плавали тоненькі голочки паморозі, осідаючи на стіни будинків, на одяг, на обличчя. Наспіх шикувались у дворі під захистом стін: попереду сидів уже німець, його мовчазна присутність відчувалася кожним. Перемовлялися тихо, з острахом поглядаючи в той бік, де нещодавно злітали ракети.
Під’їхала кухня. Не зупинилась на вулиці — завернула одразу ж у двір, теж, мабуть, од німця ховаючись. Коні були сиві од інею, а над кухнею слався веселий димок, парувала гаряча страва. Всі так і полізли до неї, і кухар, вусатий, строгий, з червоними від диму очима, нагримав, щоб ставали в чергу. Він і насипав так же сердито, мов одриваючи од власного серця.
— Боїться, — сказав командир відділення.
— Кого?
— Німця, кого ж. Кине міну — роздаватиме кашу вже на тім світі.
Обпікаючись, давлячись, жадібно їли гарячу страву: глибше, далі, в промерзлий шлунок, і холод потроху виходив з тіла. А коли Петро ще раз пробився до кухні та приніс півказанка добавки, то й зовсім було свято.
Під’їхала ще одна підвода, кіньми правив уже старшина. Цей був веселий, мов на весіллі:
— Ану налітай, не зівай!
Став роздавати гранати. Ребристі «лимонки». По одній штуці на брата.
— А ружжа не привезли? — допитувавсь Петро. Він все ще не втратив надію озброїтись.
— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передразнив старшина. — Треба було дать телеграму.
— Кому? — не зрозумів Петро.
— Ворошилову.
Довкола засміялись, Петро ж продовжував з відчаєм допитуватись:
— З чого ж я стрілятиму?
— З задньої часті! — відповів йому сердито сержант. — Ясно?
— Та ясно, — похнюпивсь Петро.
— Гранату маєш? — Сержант уже подобрішав. — Покладеш пару фріців — вибереш, що тобі до вподоби.
— Підем в атаку, то й без фріців гвинтівок буде навалом, — похмуро озвалося з гурту.
— Розговорчики!.. Всі з гранатами? Знаєте, як з нею обходитись? Дивіться сюди. Ось запобіжник, а оце скоба. Скобу затиснув, запобіжник висмикнув — і в бік ворога... Якщо в будинку, то у вікно, якщо за муром, то через мур.
— Щоб на ній і підірватись?
— Не підірветесь. Поки ви через мур перелазитимете, граната десять разів вибухнути встигне. Та добре з собою по грудці землі прихопити. Граната рвонула, а ви услід грудку. Фріц теж смерті боїться, у фріца теж очі будуть на лобі. Побачить: летить, морду в сніг, жде, поки вибухне. А ви йому просто на голову! «Хенде хох!» — і з привітом!.. Дивіться.
Перехопив лівою рукою автомат, в праву — гранату, зігнувшись, метнувсь до провалля в стіні. Помах руки — і граната влетіла в будинок. «Вибух!» — гукнув. Ще один помах — і цеглина (звідки вона і взялася?) полетіла слідом. «А тепер — вперьод!» Автомат уже в правій руці, тіло тільки мигнуло, зникнувши в отворі.
— Ясно, як треба? — спитав, вийшовши вже через двері.
— Ясно.
— Ну, коли ясно... Командири відділень, по одному до вікон! Гранати одставить, розбирайте цеглини!
Склали в купки гранати, озброїлись цеглою. Розганялись, жбурляли, стрибали услід, збиваючи лікті й коліна, аж поки зовсім розвиднилось і сонце неохоче звелося над обрієм. І як тільки виткнулось сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата...
Їх кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикрившись муром великого якогось заводу. Казали, що то металургійний комбінат. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво металевих конструкцій, застигло втикався в небо височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи по бруківці, і вже там, поза муром, раз по раз виростали руді, просвічені сонцем султани, що осідали повільно, навсібіч розтікаючись. І кожен думав з досадою: «Знову промазали!» — бо на димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі і наші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти мов заворожена.
Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: ще перед тим, як підтягти сюди, їх вишикували посеред вулиці, де на них чекали два незнайомі командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, що закривала й коня, а другий у шапці-вушанці й шинелі, і на плечах у нього були вшиті погони майора. І в обох були такі червоні обличчя, наче вони перед тим, як посідати на коней, нещадно натерлися снігом.
— Замерзли, орли? — звернувся до мовчазної шеренги гой, що в бурці. — Зараз погріємось. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний... Лейтенант!
— Я!
— Нагодували людей?
— Так точно, товаришу майор!
— Гранати в усіх?
— В усіх, товаришу майор!
— Тоді, як казав товариш Суворов, з богом. Ведіть людей. До зустрічі на заводі!
Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, що ближчий до передової.
— Р-рота, р-рівняйсь!.. Направо!.. Кроком руш!
Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали роззосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду, — тут же пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.
— По одному — бігом!
Михайло біг у своєму відділенні третій. Лоскітне відчуття небезпеки підганяло його й без команди: ось-ось свисне куля або шелесне, падаючи просто на нього, міна. «Не бійтесь тієї, що виє, бійтесь тієї, що шелестить!» — згадалось повчання сержанта. Михайло припустився з усіх ніг, а позаду, на п’яти йому наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на його, Михайлову, гвинтівку надіявся? Михайло кидався набік, сахаючись кожної вирви: здавалось, що там зачаїлася смерть, готова щомиті сипонути осколками, — вже бачив сьогодні двох посічених бійців, що їх провезли на санітарній підводі, — кривава каша суцільна, місця живого нема, тільки стогін тоненький, безсилий з-під кривавих бинтів та слова їхнього командира відділення: «Не довезуть... Краще їх, бідолашних, вже й не чіпали б...» Михайло тоді вперше подумав, що і його можуть отак повезти, і йому стало по-справжньому страшно.