— Одставить! — гримнув він на Валієва, ще й відштовхнув про всяк випадок своєю широкою, як лопата, рукою. — Негайно збиратись! — Старшина квапився швидше одійти од дороги, де частенько-таки з’являлися німці. — Мотоцикл у ліс, швидко! — Мотоцикл, перевернутий, ще лежав на дорозі.
І тут, як наврочена, з’явилась вантажна машина. Вискочила з-за вигину, повна солдатів, покотила в їхній бік.
— Назад! — закричав старшина до розвідників, які вибігли на дорогу. Але вже було пізно: машина загальмувала, огорнувшись курявою, і з тієї куряви, стріляючи, сипонули солдати.
Їм, можливо, і вдалося б відірватись од ворога, коли б не німець: опирався чимдуж, щосили волав:
— Камраден!.. Камраден!..
Зупинились, коли зрозуміли, що не втечуть.
— Валієв... — Старшина пробігся очима по розвідниках, що запалено дихали (німець теж замовк, тільки хрипів), зупинився поглядом на Михайлові. — І ти... Ведіть німця далі. Умріть, а щоб довели живого!
І коли вони відійшли, гукнув їм услід:
— Валієв, головою відповідаєш за нього!
Й останнє, що побачив Михайло, оглянувшись, — це старшину і двох розвідників, що залягли за товстими, в два обхвати, дубами.
Вони одразу ж і скотились до яру, рятуючись од куль, що затьохкали поміж деревами. Стрілянина стала зовсім уже шаленою, німці, як завжди, не жаліли набоїв, наші відповідали скупими чергами. Полонений весь час повертав у той бік голову, все ще, мабуть, сподіваючись, що його визволять, і Валієв, зло скалячи зуби, молотив кулаком у напружену спину:
— Іди, чушка! Іди!
Ніс його геть зовсім розбух, розкосі очі горіли жаринами.
Спускалися все нижче й нижче, яр ставав усе глибшим, суха глина пересипалася під ногами, з крутих стін густо звисало коріння. Перекриваючи рясну стрілянину, кілька разів рвонули гранати, басовито задудонів кулемет. Стрілянина стала зміщуватись праворуч, старшина, мабуть, відводив німців набік, збиваючи зі сліду... Ось уже два наші автомати огризаються коротко... Ось лишився один... Все далі й далі праворуч... Ось і він, немов захлинувшись, замовк... Вибух гранати... Нервова черга німецького «шмайсера»... І тиша. Така болісна тиша, що хотілося закричати у відчаї.
— Все! — в розпачі вигукнув Валієв. Очі його горіли чорно і моторошно. Зірвав пілотку, пожбурив під ноги.
І тоді заговорив полонений.
— Рус капут! — сказав, шкірячи зуби. — Аллес капут!
Валієв, наче проснувшись, звів на нього важкі од ненависті очі.
— Капут, говориш? — запитав з лютим придихом. — Лягай, чушка, в грязь! — Підскочив до німця, збив його з ніг — обличчям у глину.
Німець щосили пручався, вивільняючи голову, Михайло, боячись, що він от-от задихнеться, обхопив Валієва, потягнув од полоненого. Валієв виривавсь, щось вигукуючи, в грудях його клекотіло, потім враз обм’як, попросив майже спокійно:
— Пусти.
І коли Михайло його одпустив, підійшов до німця, копнув ногою:
— Вставай, паршивий собака!
Німець звівся, виплюнув глину. В його світлих очах не було й краплини страху. Подививсь на Валієва так, мов запам’ятовував.
— Ком! — скомандував Валієв і, розвернувши, штовхнув німця автоматом у спину.
Йшли майже годину: німець, Валієв, Михайло. Михайло весь час прислухався, чи не чутно погоні, йому здавалось, що ось завернуть за той вигин... чи за той — і на них зверху посиплються німці, він до болю в руках стискав автомат, готовий щомиті натиснути на гашетку, але минули і один вигин, і другий, третій минули, а вгорі стояли тільки дерева й кущі, і ніхто за ними не гнався. І Михайло нарешті повірив, що вони відірвались од ворога і погоні не буде.
А яр тягнувсь безконечно, звертаючи то вправо, то вліво, яр щораз крутіше западав донизу, і дедалі вищі, дедалі густіші ставали дерева, майже змикаючись кронами, заступаючи сонце, що було вже в зеніті. Воно сягало навіть сюди, на дно яру: було душно, і все дужче хотілося пити.
Валієв зупинився нарешті, прислухався. Ніде ані звуку, чутно було тільки їхнє запалене дихання, та ще німець мотав головою, як кінь, відганяючи мух, що лізли в очі.
— Тихо, — сказав Валієв і відчепив од пояса баклажку з водою. — Хочеш води?
Михайло тільки кивнув. В роті зовсім пересохло, важко було навіть здобутись на слово.
Та не встиг Валієв одкрутить ковпачок, як німець, який до цього і не дивився на них, підступив до Валієва.
— Вассер! — сказав він вимогливо.
— Пий! — простягнув мимо німця баклажку Валієв.
Михайло взяв баклажку, і тоді німець, наче заведений, повернувся до нього.
— Вассер! — закричав ще вимогливіше. Очі дивилися злостиво, а на шиї вгору-вниз ходив гострий кадик.
Михайло хотів напоїти спершу німця, але Валієв перехопив баклажку:
— Пити після фашистський свиня, да?! — закричав до Михайла. — Нема вода! — Сердито загвинтив ковпачок, засунув баклажку в чохол. — Сиди тут! — наказав, на Михайла не дивлячись. І перш ніж Михайло встиг зрозуміти, куди він зібрався, подерся яром назад.
— Вассер! — сказав іще раз німець: ніяк, мабуть, не міг усвідомити, що йому насмілились не дати води.
— Побудеш без вассера, — буркнув Михайло. Йому самому ще дужче хотілося пити, він уже жалкував, що не напився. — Сідай, поки що далі не підемо.
— Вас? Вас?
— Сідай, кажу! — показав Михайло автоматом на землю.
Німець глянув презирливо на його автомат, щось буркнув.
— Ну, стій, — сказав тоді Михайло. — А я трохи посиджу, в ногах правди немає. — Усівсь зручніше, поклавши автомат на коліна — дулом в бік німця. Отак. Відпочити хоч трохи, бо ноги аж гудуть, цілий день на ногах. І коли б не полонений, що стояв, наче пень, та не відсутність Валієва, то й зовсім було б добре Михайлові.
Валієва не було цілу годину. Михайло вже місця собі не знаходив, його виглядаючи, і якби не німець, він би не витримав, подався б слідом. А тепер сиди, й чекай, і злись на товариша, який пішов хтозна-куди, хтозна-чого. Михайло прислухався до зачаєної тиші, йому вже починало здаватись, що Валієв їх загубив: хіба мало ярин у цьому триклятому лісі! Він боявся навіть думати, що лишивсь наодинці, за кілька кілометрів у ворожім тилу... Михайло вже думав, чи не побігти шукати Валієва, коли просто над ним зашурхотіла, осипаючись, глина і Валієв, живий, неушкоджений, з’їхав просто до нього.
— Де ти пропадав? — кинувся до нього Михайло.
Валієв мовчки простягнув йому фінку.
І Михайло, упізнавши одразу ж фінку, зрозумів, де був Валієв.
Це була особлива фінка, із збірним руків’ям, з рідкісного на той час кольорового плексигласу: синього, чорного, білого. Фінка, що з нею ніколи не розстававсь старшина.
— Загинули? — спитав Михайло вбито.
У Валієва пересмикнулось обличчя. Похмурий, дістав баклажку, напився води. Подав Михайлові. А коли напився й Михайло, кивнув у бік німця:
— Йому дай...
Німець пив довго й жадібно. Тицявся в баклажку, що її тримав Михайло, мов теля під коровою, вище й вище задираючи голову, і руді вії його ставали ще рудіші на сонці. Вода стікала на підборіддя, на гострий кадик, що весь час ворушився, капала на вибабраний глиною мундир. Боячись, що німець вихлище всю воду до дна, Михайло відірвав баклажку, віддав Валієву, який стояв, не зводячи з німця важкого, повного ненависті погляду. Валієв перевернув баклажку догори дном, вилив усю воду під ноги: пити після німця він не збирався. Зняв з плеча автомат, штовхнув полоненого:
— Ком!
І вони знову стали спускатись донизу...
Артобстріл застукав їх уже в іншому лісі, недалеко від передової. Це був молоденький сосновий лісок, посаджений десь у двадцятих роках на піщаних грунтах, де не росло ніщо, окрім сосон. Сосни стояли стрункими рядами, вишикувані, як на параді, і призахідне сонце, просвічуючи наскрізь ті зелені ряди, безборонно клало навскісне проміння на густо всипану глицею землю. Пахло живицею, парило так, що все прилипало до тіла.
Тут теж потовклася війна: ще в сорок першому, під час гірких оборонних боїв, коли німець пер як скажений. Весь ліс був зритий окопами, повсюди валялось перепріле, поїдене іржею військове майно, навіть стріляні гільзи взялися зеленою цвіллю. То тут, то там траплялись глибочезні вирви від бомб, і довкола тих вирв наче підкошені лежали усохлі молоді деревця. Бліндажі сумно чорніли дверними отворами, звідти віяло могильною сирістю. Михайло тільки подумав, що добре було б забратися зараз у бліндаж, охолонути, як попереду, за кілька кілометрів, на нашій стороні, одна за одною озвались гармати.