— Матимеш орден, — сказав капітан на прощання. — Такі, як у тебе, медалі даром на війні не давали.
«А не давали», — подумки погодивсь Михайло.
Повернувшись додому, сказав ще з порога:
— Матиму орден... От... Сам капітан сказав.
Кілька днів ходив, сушив голову, який же це орден дадуть. Дуже хотілось Вітчизняної, він найбільше подобавсь Михайлові, дуже нарядний і здалеку помітний: приколов би на правому боці єдиного свого піджака та отак і пішов би в контору, де після короткотермінових курсів працював старшим бухгалтером. Орден Червоної Зірки теж добрий, але Вітчизняної луччий.
«Невже не дадуть?»
А потім йому на очі трапилась районна газета. Читана-перечитана, хтось до контори приніс та й забув, то Михайло на куриво її й підібрав, бо з папером тоді було сутужно, особливо з цигарковим. А районна газета саме на такому папері й друкувалась, тож найбільше курії й передплачували, і Михайло кілька днів носив її у кишені, поки згадав. Дістав, став надривати та й остовпів: в очі впало чиєсь фото. І не так фото як підпис: «Наш земляк — повний кавалер ордена Слави». «Це і я міг би стати повним кавалером, — подумав. — Якби в мене була третя медаль».
І так захотілося Михайлові мати третю медаль «За відвагу», що він ні про що вже більше й не думав. Аж снитися стало: коверкотовий піджак — і три медалі на ньому. Повний кавалер медалей «За відвагу»! Це ще, мабуть, рідше, ніж орденів Слави. Бо ні в кого ще трьох медалей не бачив. Дві, отак, як у нього, бачив. А щоб три, так таки ні.
Краявся, мучивсь, що про це раніш не подумав, та й вирішив ще раз піти до військкомату. Повинні ж його там зрозуміти, чи як? Відпросився у голови, за одним рипом і в райземвідділ заскочить, та попутною машиною й покотив до району.
Капітан довго не міг уторопати, що треба Михайлові. Та воно й дивно було б, аби уторопав одразу: чоловіка на ордена представили, а він просить медаль.
— Раніш про це треба було думати! — аж розсердився капітан.
— Та воно діло таке... — знітився Михайло.
— Тепер уже пізно, — пояснив капітан. — Документи пішли уже в Київ. В обласний військкомат.
Пізно то й пізно, тут уже нічого не вдієш. Повернувся додому сумний. Не буде медалі.
Кілька днів ходив як прибитий, а тоді зібрався до Києва. Щоб не каятись потім, що всього не зробив. Купив не купив, а поторгуватися можна. Голову за це не відірвуть.
Голова, спасибі йому, й цього разу пустив, наказав тільки не дуже баритись. Та Михайло й сам не збирався гостювати в столиці, йому лиш до військкомату й назад.
До району дорога дальня, а до Києва й зовсім неблизька. Переночував у райцентрі в знайомого, бо автобус о шостій ранку відчалював, та й подавсь на автостанцію.
Автобус робив тоді один рейс, на більше був неспроможний — теж фронтовий інвалід, кругом побитий-посічений. На чесному слові тримався та на голому ентузіазмі шофера, який щоразу клявся-божився, що більше не сяде за руль. Що життя в нього одне, а не десять. Але і в цей не так легко сісти, стільки в нього набивалося люду. Тож і їхав Михайло до самого Києва на одній нозі, бо другу й поставити було нікуди. Їхав при всіх медалях своїх, бо, крім двох «За відвагу», мав іще й «За перемогу». І немолодий вже шофер, що сидів за рулем, весь час допитувався, куди це він так нарядився: чи не на весілля часом? Мо’, свої дівчата набридли, то закортіло до київських? Михайло йому й розказав, що дівчата його не цікавлять, бо одружений, а їде добиватись медалі.
— Діло стоюще, — сказав на те шофер. — Мусять дати, аякже.
І Михайло одразу ж повірив, що повернеться додому з третьою медаллю.
Київ оглушив його й закрутив, стільки було люду на вулицях. Останній раз був тут ще під час війни, коли повертався з шпиталю додому, так тоді було зовсім не те. Вулиці майже порожні, й будинки через один висадженими вікнами світили. А пройшовсь Хрещатиком, то й зовсім стало незатишно: це ж скільки треба рук робочих, щоб отаку руїну підняти! А тепер наче в інше місто потрапив: всі будинки підлатані, і Хрещатик розчищений. А народу, народу! «Як тут люди й живуть?» — дивувався. Дивувався, не гадаючи, що мине двадцять п’ять літ — і він сам переїде до Києва. До сина, що одержить тут роботу й квартиру.
А поки що попопитав, поки знайшов обласний військкомат.
Вже як підходив, кіт дорогу йому перейшов. Чорний котяра, з собаку завбільши, таких у їхньому селі й заводу немає. Які ж тут щури, коли отаких на них треба котів?
Вийшов з підворіття, глянув на Михайла презирливо і, хвіст трубою наставивши, перед самим носом на той бік. Повагом — немов генерал. Михайло, коли б це було в селі, чоботом би нечисту силу піддів, а тут не насмілився. Лише подумав: «Не повезе!» Постояв, постояв та й обійшов іншою вулицею. В забобони хоч і не вірив, та мало чого...
І, до військкомату зайшовши, довго м’явсь під дверима, поки наваживсь постукати:
— Можна?
Тут сидів уже не капітан, а майор. Насуплений та невдоволений. То Михайло перед ним навитяжку. Доповідав, як у строю.
— Так що ви хочете? — поморщивсь майор.
— Мені щоб медаль... Осьо дві маю, то щоб третя...
— Я не даю ні ордени, ні медалі! — одрізав майор. — До чого вас представили, те й будете мати... Все!
«Все, та не все, — подумав Михайло, виходячи, така його злість узяла. — Є й над тобою начальники!» — І рушив шукати військкома.
Коли б не так далеко забився, то, може, все на розмові з майором і скінчилося б. А тут просто-таки заїло Михайла: півдня протрусивсь на одній нозі в автобусі та потім попоходив, військкомат цей шукаючи. І то для того, щоб з облизнем повернутись додому?
То вже в інші двері обережно стука Михайло:
— Можна?
Так, мов, і так: мене записали на орден, а я хочу медаль. Медаль «За відвагу», отаку, як осьо. Щоб третя була. Невже це так важко зробити? Воював же — не оглядався...
— Повним кавалером? — зрозумів його одразу військком.
— Та якщо ваша ласка... Я ж багато і не просю...
Повертався додому іменинником: буде медаль!
І коли його через кілька місяців покликали знову в район, тепер уже без кухля, ложки й білизни, і військком вручив йому медаль «За відвагу», що сяяла новісіньким сріблом, здавалось, ніколи не був таким щасливим Михайло. Зайшов у перукарню, поголився, підстригся й, одеколоном пахнучи, що твоя парфюмерна крамниця, подався фотографуватись до відомого на весь район майстра, теж Михайла і теж інваліда, який більше працював на виїзд — увікопомнював весілля й похорони, хрестини та іменини — і фото якого можна було побачити в кожній хаті за сорок кілометрів довкруж.
— Зніми мене так, щоб усі медалі було видно як на долоні!
Випнув груди й закам’янів, дивлячись у вічко фотоапарата.
Тут і підходить кінець невеселій цій розповіді: лишаймо Михайла Івановича, шістдесятилітнього вже чоловіка, на самоті в невеликій кімнаті, над шматком сплавленого срібла. Лишаймо з його невтішними роздумами, з гіркою образою на онука, якого він так любив, заради якого і жив, власне, останні роки на світі. Відходимо від нього без слів, бо чого варті всі наші слова поряд з горем цієї людини, якій кожна медаль була часткою прожитого на світі життя, а не просто святковою прикрасою на грудях. Хай побуде на самоті, поки перегорить перший біль, перекипить перша образа. Будемо сподіватись, що час, цей наймудріший з усіх лікарів, зарубцює щойно завдану рану, боліснішу од усіх його ран.
Будемо сподіватись.
Білі троявди, червоні троянди
Дядя Вася, як у нашому дворі його називало старе й мале, оддавав свою молодшу дочку, Нюру, заміж.
Мусив оддавати!
Нюра вчудила таке, що хоч стій, хоч падай: на шістнадцятому році, щойно одержавши паспорт, розписалася в загсі. Вскочила до квартири — очі сяють, губи цвітуть:
— Тату, мамо, вітайте: я вже замужем!
Ну, дядя Вася її й привітав: упіймав за накручену зачіску (дві години перед люстром сиділа!) та голову між колінами й затиснув. Зняв пасок, склав його вдвоє і давай хрестить молоду: