— Оце тобі заміж! Оце тобі заміж!..
Шмагав по недостиглих іще ягідках, не жаліючи паска.
Ну й накричалася ж Нюра! А наплакалася!.. На все своє заміжнє життя.
Думали, що тим і обійдеться, коли ж ні: бісової віри дитина встигла й паспорт собі зіпсувати — принесла із загсу штемпель, що таки й справді розписана. І то з ким! З таким сопляком, як і сама: вона — у дев’ятому, а він щойно школу скінчив. Навпроти, двері в двері, й живуть.
Дядя Вася за пасок та до молодого...
Коли перемололося й переколотилося, стали свати неждані-негадані думати, що ж далі робити? Розвести? Так уже пізно: песиголовці встигли кілька разів переспати. І в один голос обоє: не дасте жити разом — повісимось або й потопимось.
І втопляться, в них розуму стане!
Тож хоч круть, хоч верть, а весілля треба справляти.
Свати спершу заїкнулись було, аби затію провести якомога скромніше: в дусі, так би мовити, часу. Та дядя Вася хоч і газети читав, і телевізор частенько дивився, мав свою думку: гулять — то вже гулять. Він і молодому одпаяв, коли той натякнув на безалкогольне весілля:
— Безалкогольне хай гуси справляють. А ми будемо, як у людей.
Тож на тому весіллі гуляв увесь будинок: з під’їзду в під’їзд, з поверху на поверх ходили молодята, стукали в кожну квартиру:
— Просили батько, просили мати, і ми обоє просимо прийти до нас на весілля.
А на весілля недалеко й ходити: тут же, в дворі, поставили збиті з дощок столи, довгі, на всіх гостей, лави. Дядя Вася змотався на склад, розоривсь на цілу машину. Кілька днів вимахували сокирами — прилаштовували.
На столах чого тільки й не було: і печеного, і вареного. Майже в усьому будинку пекли, варили, бо свати на своїх двох газових плитках навряд чи й упоралися б. Усіх об’єднало весілля! І горілок-наливок, щоб було із чим «гірко» кричати, теж вистачало: що свати виклались, а що й дядя Вася трусонув гаманцем. Позичав де тільки міг. «Живі будемо — віддамо. А помремо — на тім світі вже розквитаємось». Дядя Вася такий: як не оддасть, то одробить. Ну, а щодо смерті, то, глянувши на дядю Васю, одразу ж подумаєш: йому зносу не буде. П’ятдесят скоро років, а на голові жодної сивої волосини і м’язи, як у Піддубного. Коли наш будинок заселяли та жили кілька тижнів без води, то хто з чайником, хто з відром до колонки, а дядя ж Вася з столітровою бочкою. Наллє по самісіньку затичку і біжка на четвертий поверх. Порожняком не вгнатися!
Так що дядя Вася нічого не пожалів на весілля. Музику навіть замовив. Одноокого баяніста із сусіднього будинку. Око ще на війні втратив, а баяна зберіг. «До Берліна дійшов!» — казав, перламутрові боки погладжуючи. Сидить тепер з того боку, де молоді, і як тільки хто проголосить тост, сам собі вголос командує: «Музика, туш!» І чим більше перехиляє чарок, тим частіше командує. Під кінець так наперехилявся, що забув, для чого й покликано його. Одкладав часто баян, у кожну розмову втручаючись:
— А от ми з маршалом Жуковим...
Ну, люди як люди: хто п’є, хто й не п’є. Жінки тільки пригублюють, а деякі чоловіки то й на повну котушку. І вже коли кінчався весільний банкет і все було випито (посідали з раннього ранку, так що до обіду і впорались), засперечалися, сп’янілі: уміють моряки плавати чи не вміють. До ножів замалим не дійшло!
Затіяв сварку горбань з третього під’їзду, другого поверху. Коли тверезий, то смирнішого чоловіка ще й світ не родив. А вип’є чарку, стає таке задиристе та в’їдливе, що хоч поли ріж та тікай.
Вибирав, вибирав, до кого б причепитися, та в дядю Васю й уп’явся. Кліщем.
— Ти на морі служив?
— Ну, служив, — хитнувсь дядя Вася: сонце якраз пекло у потилицю, то й посоловіло в очах.
— А правда, що моряки плавати не вміють?
— Неправда! — рубонув по столу кулаком дядя Вася. Йому кривдно стало за весь морфлот.
— А чого тоді вони тонуть? — хіхікнув горбань. — Як тільки що... так одразу: буль-буль...
Оте «буль-буль» найбільше дядю Васю й зачепило.
— Сам ти буль-буль! — гукнув сердито на горбаня.
А той у відповідь зуби прокурені вишкірив:
— Ти он теж плавати не вмієш. П’ять літ прослужив, а плавати так і не навчився.
— Я не вмію плавати?.. Я?.. — Дядя Вася Дніпро перепливав одним махом. — Та я й на воді засну — не потону!
— Докажи!
Тут уже втрутилися інші: одні руку дяді Васі тягнуть, другі — горбаня. Сперечалися, сперечались та й досперечались ось до чого: дяді Васі, щоб доказати, що він таки плавати вміє, треба зараз же йти купатися. До Дніпра далеко, так фонтан же під боком. Круглий перед Палацом спорту басейн повен води. І хоч там не так уже й глибоко, а поплавати мона.
— Тільки щоб без обману: ногами дна не торкатись!
— Ти півлітру готуй! — Бо об заклад уже встигли побитись: попливе дядя Вася — горбань купує півлітру. А не попливе — півлітра вже з нього.
Гуртом од столу й рушили. Як жінки не зупиняли — не послухались. Ви своє діло знаєте, а ми своє.
Ну, дійшли до басейну: зелено, чисто, на лавках жінки з дітворою, молодь гуля. У басейні вода блакитна плюскоче, фонтан посередині: так веселку й колише. А неподалік — міліціонер. Побачив усіх наших — так стойку й зробив. Мав, видно, око набите, одразу ж змикитив, що всі під мухою і чого від таких можна чекати.
— Ну, давай! — горбань до дяді Васі. — Тільки роздягатися догола, як і домовилися.
І став дядя Вася роздягатись. Спершу, щоправда, роззувся: скинув черевики сорок шостого розміру. А потім, уже босяком, зняв сорочку, майку, акуратно склав їх на бордюр. Наші дивилися на його широчезну спину: там умістився цілий флот: крейсери, парусники — яких тільки кораблів не було! Дядя Вася, коли ще був моряком, підставляв свою спину кожному, хто хотів татуюванню навчитись. Недарма, звичайно, — за сто грамів.
Роздягається дядя Вася, а міліціонер усе ближче, ближче. І коли до штанів діло дійшло, не витримав — підійшов упритул.
— Гражданін, — козирнув, — ви що робити збираєтесь?
Дядя Вася йому й пояснив популярно, що хоче поплавати (стояв уже в трусах). А тут і горбань з другого боку:
— А що, хіба не можна?
— Не положено! — А коли дядя Вася, знявши труси, вже ліз у басейн, то міліціонер і вхопив його за руку. Дядя Вася мов не дуже тією рукою й мотонув, тільки міліціонер поперед нього опинився в басейні. Щукою під воду пішов. Вигулькнув аж посередині, схопився на ноги, а там і справді — в пояс.
— От спасибі, що поміряли! — закричав горбань до нього.
І дядя Вася вже у басейні — плава моржем.
Залився сюрчок міліціонера.
І то ж треба: часом хоч пробі кричи — не докличешся, а тут одразу набігло не менше десятка. Лізуть у воду, сюрчать, намагаються дядю Васю впіймати. Тільки ж хіба його, мокрого, голого, вхопиш? А горбань довкола басейну мотається, руками розмахує, як божевільний, кричить:
— Так їх!.. Так, дядю Васю!
Крик, гам, люди з усіх кінців на безплатну виставу збігаються, і ніяк не вдається міліції впіймати дядю Васю. Аж поки надумались: принесли з Палацу спорту сітку волейбольну та, як сома, і витягли. Отак, голого, в сітку обмотаного, і до машини вкинули. І горбаня прихопили. Першого за те, що купався, другого — що кричав.
Два дні протримали в міліції, ледь під суд не віддали. Виручив, кажуть, горбань: племінник його служить капітаном у тій же міліції, то горбань і дав йому знати: давай виручай! Попобігав же капітан, поки їх одпустили! Сам начальник міліції обох до себе покликав:
— Будете пити?
— Та ми... Та ми на неї, прокляту, більше й не глянемо!
Вийшли, голубчики, не знають, де й очі дівати. Здається, що всі на них тільки й дивляться. І басейн десятою дорогою обходять. Горбань по дорозі ще пробачатися став — через нього ж усе скоїлось. Дядя Вася тільки рукою махнув:
— Обоє рябоє! В мене що, голови на плечах не було?.. Ти мені ліпше скажи: клумбу бачив?
— Яку ще там клумбу? — витріщив очі горбань. Йому вже здалося, що дядя Вася трохи той... трохи розуму збувся, в міліції сидячи.