— Та оту, що в міліцейському подвір’ї!
Горбань пригадав: наче щось бачив. А може, й не бачив. Не до клумби було.
— А нащо вона тобі, ота клумба!
— Розуму в тебе!.. — сказав дядя Вася. — Не соображаєш, то краще помовч!
Коли вернулися додому — столи вже розібрано. І лавок не було. Сват, видать, постарався. Он і дошки горою лежать. Дядя Вася до них підійшов: сороківки, їм ціни не складеш. Подумав і про те, що треба братові, який у районі живе, написати, хай би приїхав, забрав. Не пропадати ж добру.
— То я, мабуть, піду, — сказав горбань несміливо: він з дядею Васею теж підійшов до дощок.
— Іди, чого ж, — відповів дядя Вася. А сам усе ще стояв — на двір порожній дивився. І перед очима — клумба. Ота, що в міліції.
Дядя Вася недаремно про клумбу згадав.
Працював маляром, зуби на фарбах проїв. Йому, коли б його влада та воля, всі будинки в Києві пофарбував. У фарби світлі, веселі, аби і жилось веселіше. До нього в квартиру зайдіть — всі стіни розмальовано. Сам же й малював. У найбільшій на всіх чотирьох розплескалося море. Вода — як жива, хвилі з гребінцями білими, небо й хмарки — все як треба. А по морю пливуть кораблі. Ціла ескадра. У спальні ж намалював сосновий ліс і ведмедів. Точнісінько так, як у Шишкіна. Тільки, мабуть, ще краще. Всі ведмеді наче живі. Особливо ведмедиха: на задні ноги сп’ялася, принюхується, чи ніщо не загрожує її ведмежатам. Над самісіньким ліжком стоїть.
Жінка, поки до тієї звірюки звикла, попокричала вві сні.
Тож дядя Вася на двір наш, порожній та сірий, дивитись не міг. Він давно його мучив. Ще коли будівельники здавали будинок та клялися-божились двір привести до ладу: й деревця посадити, й збудувати дитячий майданчик. Дитячий майданчик так-сяк зляпали, навіть піску машину завезли, а до дерев руки й не дійшли. Ходили ми в жек, оббивали порога, а там відповідь одна: ждіть. Не зуміли будівельників за поли втримати, тепер чекайте.
І гуляє наш двір, як поле футбольне. Витоптаний, вибитий, де-не-де лише кущики трави зеленіють. Хто уже й звик, байдуже мимо проходить, дядя ж Вася на наш двір дивитись спокійно не може. Не один уже раз агітував не ждати, поки жек начухається, а скинутись по кілька карбованців та саджанців самим і купити.
А тут клумба. Ота, що в міліції.
Дядя Вася на неї за два дні надивився. Через вікно загратоване. Квіти цвітуть — фарб не треба! І чим довше дивився, тим більше уявляв наш двір. Вже з клумбою посередині. Ще й грядочки довкола розбиті — теж засіяні квітами. Під кінець уже бачив ту клумбу наче живу. Очі заплющить і бачить.
Як додому прийшов та привітав молодят, так одразу ж і не витримав: підійшов до вікна. Жінка: що та як, та чи ти там хоч не голодав, а він мимо неї та до вікна.
Звідси весь двір як на долоні. Он майданчик дитячий, дітлашня, як мурахи, ворушиться, он дві лавки й стіл, де щовечора забивають «козла», оно дошки його, а посередині порожньо. Голо, сіро і порожньо. Хоч у вікно не дивись.
Сів обідати — думками все про неї, про клумбу.
Спати ліг: клумба не йде з голови.
Заснув — знову ж клумба приснилась.
На роботу йшов — думав про клумбу.
Там дядю Васю трохи поскубли, бо з міліції вже й бумага прийшла. Він не дуже й єрепенився, бо що винен, то винен: підвела клята горілочка! А клумба і тут не одступалась од нього.
Наче обмарило.
Повернувшись додому та підвечерявши, вирішив сходити до кума.
Кум, його одноліток, в цьому ж будинку й живе. У сусіднім під’їзді, на четвертому поверсі. Взяв саме відпустку: збирався до матері. В Обухівський район. Хату треба перекрити і колодязь полагодити.
Він з дядею Васею й працював. Теж маляром. Дядя Вася через це до нього й зайшов: поради спитати. Бо одна голова, кажуть, добре, а дві таки краще. Та в кума й голова — тільки міністрові.
Кум йому й одчинив.
— Здоров, куме!
— Здоров, кум!
— Підбив черевика?
— А ти вже одмився?
То така у них сталась історія. В дяді Васі молодший синок, теж Василь, як і тато, десь виміняв пугача. Ще, видать, довоєнного, бо тепер такими мов і не торгують. Дістав та й причепився до тата: «Принеси, тату, пробок, бо нічим стріляти». — «Та де я тобі їх у біса візьму? Вони ж і не продаються ніде». А тут знайомий якраз їде до Польщі, пита дядю Васю: «Не привезти чого?» Дядя Вася про ті пробки й згадав: подивися, мовляв, може, там є. «Бо мій малий вже мені голову прогриз».
Ну, з’їздив знайомий та пробки й привіз. Аж дві пачки. По півсотні пробок у кожній. Дядя Вася їх у комбінезон і засунув, у задній карман. Нагнувся над бочкою, перемішує фарбу. А тут кума нечиста сила піднесла:
— Здоров, кум!
Та ногою дядю Васю по задниці. Якраз по пробках.
Як шарахнуло: дядя Вася з головою у фарбу пірнув, а кума на три метри відкинуло. Розшукали потім аж у підвалі: сидить, ногу набухлу чукика. І підошви як не було.
Попосміялися ж на роботі.
— Як там твої молодята? — пита кум дядю Васю. Це вже коли до хати зайшли.
— Та нічого. З ранку до ночі цвірінькають. Одне одного очима так і пасуть.
— На хрестини скоро покличеш?
— Та поки що бог милував. Слухай, куме, чого я до тебе зайшов... — І розповів усе про клумбу. — Я на двір наш уже й дивитись не можу. Гидко й заходити. То я оце й надумався.
Кум відповів, що дядя Вася надумався правильно. Пішов до столу, взяв гаманець, дістав десятку.
— На. Більше поки що не можу. Їду до матері.
— Та нащо вони мені?
— А земля? А саджанці? Задарма оддадуть?
Ну, хіба що на саджанці: дядя Вася надумався всю клумбу засадити трояндами. А кожен кущик на базарі не менш, ніж по рублику. Землю ж надіявся дістати у жеку.
— Еге ж, так тобі там ту землю й дадуть. Ти що, порядків наших не знаєш?
Кум як у воду дивився: відмовили в жеку. Сказали піти в зелене господарство, воно землею займається.
Дядя Вася не пожалів свого часу — поїхав.
— Приватним особам землі не даєм, — відповіли йому там.
— Та яка ж там приватна! — обурився дядя Вася. — Я ж для всього будинку. Клумбу насипати.
— Клумба там не положена.
Як не вмовляв, як не переконував, так і не добився нічого. Розмовляв, наче з глухими. Він їм про образи, а вони йому про гарбузи. Тьху!
От же лоби дерев’яні!
Вийшов, а тут вслід за ним жіночка:
— А з’їздіть в контору, що завідує кооперативними садами. Я сама там землю собі діставала.
Адресу дала, і дядя Вася поїхав: півтори години добирався. Ту контору наче навмисне, щоб її поважче шукати було, заперли аж на околицю Києва.
Там сказали іти до начальника.
Постукав, зайшов.
— Де ваша книжка? — спитав начальник, коли дядя Вася заїкнувся про землю.
— Яка книжка?
— Книжка власника садової ділянки.
— Так я ж не на ділянку. Нам у двір, на клумбу. — І розповів усе по порядку.
Начальник слухав і головою покивував. Та дядя Вася наперед даремно радів: то в нього така звичка була.
— Не можу, — сказав начальник. — Ми землю тільки на садові ділянки завозимо. Ідіть у зелене господарство, це їхня парафія.
— Я там був. Не дають.
— Ну і я ж нічим допомогти вам не можу, — розвів руками начальник.
— Так що ж це виходить: красти? — спитав дядя Вася.
Вертався додому сердитий. І що воно за порядки такі: самі на злочин штовхають! Дядя Вася щовесни підробляв, фарбуючи людям човни, то надивився. Сурику, фарби вдень з вогнем не дістанеш. Зайдеш у магазин — тільки полиці порожні. І в той же час усі човни пофарбовані. По одному тільки Києву десятки тисяч човнів. А як по всій країні прикинути? Скільки ж тієї фарби наліво пливе!
І так майже у всьому.
Недавно у їхній конторі списану меблю палили. Стільці, шафи, столи. Не з тирси штамповані — з суцільного дерева. Дуб, береза, горіх. Її реставрувати, полагодити — ще б сто років стояла. Або своїм же роботягам продати. За безцінь — хто б не купив! Так ні ж — не положено. За димом пустити — положено. А людям продати та в державну касу гроші покласти — цього не положено. Все не по-людському, все догори ногами.