Підстеріг дядя Вася машину, що землю возила. З того ж господарства зеленого. Шоферові червінцем кивнув. Так той не встиг землю висипать, як сам дядю Васю питає:
— Ще привозити?
Чотири машини припер. Ні квитанції, ні накладних, ні резолюцій. Дядя Вася всі гроші, що мав, витрусив разом з десяткою кумовою.
У неділю клумбу й розбили. Дядя Вася спершу сам землю тягав, а потім і в людей стала прокидатися совість. Одне вийшло, друге. Те з лопатою, те з відрами, що в кого було. Як заходились гуртом — до обіду й закінчили. І тут же, од клумби не одходячи, домовились: зібрати гроші на саджанці. З усіх квартир, хто скільки зможе.
Горбань виніс папір, склав список. Щоб кожен, коли дасть гроші, ще й розписався. Бо мало що може бути. А так — документ. Він же й по квартирах пішов. Разом з дядею Васею.
Давали хто як. Не стільки по своїх достатках, скільки по совісті. Одне й десятку діставало — не мулялось, а друге боялося карбованцем розоритись. «Це держава повинна робити. За це ми й гроші платимо», — кивали на платежі комунальні. А один і зовсім відмовився. Сказав, що не дасть і копійки. Із принципу.
— Знаєм твій принцип: за копійку повісишся! — сказав йому дядя Вася.
Майже дві сотні зібрали. В суботу й надумали піти на базар по розсаду.
І зацвіла в дворі нашім клумба — всім людям на диво.
Дядя Вася возився з півмісяця: все купував та висаджував. Приносив троянди всіх кольорів та відтінків, усіх, яких тільки знаходив, сортів. Наші: хто в доміно, хто по господарству, хто в кіно чи так погуляти, а дядя Вася, не встигне й додому прибігти, за граблі, за лопату та до клумби. Копається, поки й стемніє.
Зате ж, я вам скажу, й розцвіла: з усіх дворів прибігали дивитись. З якого боку не підійди, так і збіжить до твоїх ніг візерунками. Червоними, білими, рожевими, жовтими. А пахощі — на весь двір.
Дядя Вася й тут не гуляє: то підріза, то полива. Все нахваляється:
— Наступного року ще й грядки розіб’ємо. Ось там і ось там. Я в саду ботанічному бачив.
Нахвалявсь, нахвалявсь та й донахвалявся.
Ми спершу й не знали, хто той бульдозер прислав. Потім уже двірничиха все розказала.
Дядя Вася, коли троянди цвіли, роздавав їх направо й наліво. Зріже букет і стукає в двері: це вам. А коли діти до школи пішли, то всі до одного з трояндами. Дядя Вася такий: йому нічого не жалко. Роздавав, роздавав та комусь і не догодив. Кому саме, ми так і не взнали: двірничиха сказала, що прислано без підпису. Сама той лист бачила, бухгалтерша жеку їй по секрету показувала.
Лист прийшов не бухгалтерші, бухгалтерша, може, його прочитала б та й викинула, а начальниця — ні. Дамочка строга, жила тільки по інструкціях, а тут — гострий сигнал: порушення. Та мало того, що клумбу посеред загального двору самовільно розбив, а ще й трояндами спекулює направо-наліво. А спитайте, де він землю на клумбу ту взяв?
Писало — не жаліло чорнила.
А тут, як на гріх, дзвінок з виконкому райради:
— Про сесію, що готується, чули? По боротьбі з нетрудовими прибутками. Терміново збираємо дані для виступу голови. Чим нас порадуєте?
Так чи не так питали її, поручитися важко. Тільки точно відомо (од тієї ж бухгалтерші), що начальниця жеку дядю Васю взяла та й назвала. Є, мов, такий, спекулює трояндами. Ось і сигнал на столі.
Назвала та, мабуть, і злякалася: а що, як сигнал цей брехливий? Як ні клумби, ні дяді Васі й не існує на світі? Вискочила з кабінету, гукнула й бухгалтершу: ану ходімо подивимось! Ще й листа прочитати дала.
Ну, пішли, подивились: як побачила клумбу начальниця, то аж зраділа.
— Бачите, що в нас виробляють під носом? — лютувала. — Для спекуляції квіти вирощують, а ми сидимо та моргаєм.
— А може, й не для спекуляції, — заперечила несміливо бухгалтерша: дядю Васю вона трохи знала. Балкон їй пофарбував — не взяв ні копієчки. То не могло того бути, щоб такий чоловік у спекуляцію вдарився.
— А для чого ж? Я цей народ знаю. Так і дивляться, щоб із чогось урвати. Ось намилять нам шиї за ці троянди, до нових віників будемо чухатись.
І справді, на найближчій сесії виступив голова й назвав дядю Васю. Як приклад людини, що живе з нетрудових прибутків. А начальниця після виступу голови дивилася на сигнал про спекуляцію квітами як на факт абсолютно доведений. На який треба реагувати негайно.
Так у нашому дворі появився бульдозер. Після обіду, коли всі ще на роботі були. Лишились тільки старі та малі, та що вони могли поробити? Вискочило, щоправда, кілька жінок, так бульдозерист їх і слухать не став. «Ідіть до начальниці, а моє діло маленьке». Завів свого чортопхая та на клумбу й попер.
Поки наші всі повернулись, од клумби не лишилося й сліду. Всю земельку по двору розгорнув, перемішав із трояндами. Наче кров по двору розбризкав. Зробив свою чорну справу, вимкнув машину та додому й подався. Дядя Вася на те все як глянув — почорнів. Скреготнув — та в під’їзд.
Вискочив уже звідти з кувалдою. То поки кувалду в нього з рук видерли, півбоку бульдозерові обніс.
Ну, тепер уже не поміг і горбань із своїм племінником: судили дядю Васю. За хуліганство і псування державного майна. Дали два роки умовно, ще й присудили стягнути триста сорок карбованців і двадцять чотири копійки. На ремонт того ж бульдозера.
Ото таке в дворі нашому скоїлось. Починалося весело, а скінчилося сльозами.
Попіл Клааса
Ця історія сталася на тодішній околиці Києва, тепер уже мікрорайоні, десь років тридцять тому. Але ще й досі живі свідки, які її пам’ятають, і коли їх запитати, то й розкажуть, кожен, звісно, по-своєму. Тож не знаю, наскільки достовірним буде цей виклад, хоч і намагався стояти найближче до правди.
Кожен новий день начинений подіями, мов динамітом. Поринаючи з ранку в океан несподіванок, людина не знає, де вона зустріне наступну ніч: вдома, у дорозі, в лікарні, а може, й у в’язниці.
Тож чи міг передбачити Олександр Михайлович Костюк, що оцей лютневий, ясний та морозяний ранок, а точніше — оця зустріч із підлітком, так несподівано й круто поверне всю його долю?
— Я не палив! Не палив!
Підлітка всього аж трусило. В чорних очах кипіла образа, губи посмикувались.
— Гаразд, я вірю тобі: ти не палив...
— А чого ж він зірвав шапку!.. Ще й ударив!..
Уся постать підлітка дихала обуренням. Непотрібні уже ковзани теліпалися в лівій руці, жалісно подзвонюючи один об одного.
— Добре, ми розберемось у всьому. Тільки не біжи так: ти ж бачиш, як мені важко за тобою угнатися.
Він і справді вже починав задихатись. У грудях шипіло, хрипіло, стогнало — бракувало повітря. Серце бухкало десь аж у скронях.
— Постій... Дай віддишуся...
Сперся на ціпок, дихав, як загнаний кінь. Сумно всміхнувся до підлітка, який уже налякано дивився на нього.
— Нічого... це зараз пройде.
Він майже одного зросту з підлітком. І такий же, мабуть, худющий. Тільки обличчя не червоне, а сіре — це він знав напевне. Жоден мороз не міг скрасити його сіре обличчя.
— Ну-от... Тепер можемо йти.
Хотів поправити шарф — прикрити худу голу шию, але шарфа не було: оддав підліткові, щоб обмотав голову замість шапки.
Насилу умовив. Біг простоволосий, з наїжаченим «півником», поки й налетів на Олександра Михайловича. Не схотів повертатись за шапкою. Образа клекотіла у ньому, гарячі злі сльози тремтіли в очах.
— Гаразд, тоді я проведу тебе додому.
— Не треба!
— А шарф?.. Чи ти думаєш, що я тобі його віддам назовсім?
І підліток неохоче скорився.
— Як тебе звати?
— Максим. Он уже й наша хата... Нате ваш шарф.
— Ні, я зайду з тобою. Треба ж комусь тебе захистити? Чи як?
Хата маленька, не хата — халупа. Такі ставлять по дворах, де споруджують новий будинок. Тимчасово, щоб було де притулитись. Забилася в сніг, подалі од вулиці, несміливо кліпа невеликими вікнами. Із високого бовдура — тонка цівка диму.