— Вдома є хтось?
— Мати.
— А тато?
— Тато вмер.
Темні сінчата, низенькі одвірки.
Кімната вся переповнена паром. Над ночвами застигла жінка: дивилася прямо на них. Потім висмикнула з сірої піни оголені руки, сплеснула у відчаї долонями:
— Знов щось накоїв?
Максим смикнувся відповісти, та жінка вже підступалась до нього:
— Признавайся!.. Признавайся, бо не знаю, що з тобою й зроблю!
Вона мов не помічала чужого чоловіка — бачила тільки сина. Обличчя підлітка враз замкнулось, приречено-впертий вираз закам’янів на обличчі.
— Я не палив!
— Господи, він щось спалив!
— Послухайте, дайте ж розповісти хлопцеві, — спробував втрутитись Олександр Михайлович, та жінка вже не чула ні його, ні сина. Гнівно кричала, і з того крику можна було довідатись, що у неї прокляте життя, що чоловік її, гіркий п’яниця, згорів од горілки, а тепер уже й син став палієм та бандитом. Вона все кричала, і в крикові тому було стільки наболілого та нагорьованого, що Олександрові Михайловичу раптом забракло повітря, зайшлось різким болем серце.
— Та замовкніть ви! — врешті не витримав він і гнівно смикнув жінку за руку. — Замовчіть!
Жінка одразу ж і вмовкла. Напружена, насичена розпукою й гнівом постать її враз обм’якла, очі погасли. Опустилася безвільно на табуретку, заплакала. І несподіваний той перехід од крику до мовчазного плачу вразив Олександра Михайловича більше, аніж лайка.
Підліток підійшов до матері, несміливо торкнув за руку:
— Ма... Ну, ма... Я ж не палив.
— Він і справді не палив, — ствердив Олександр Михайлович, хоч сам ще до ладу не знав, що ж там скоїлось. — Краще, ніж лаяти, давайте його послухаєм... Розкажи, що там було.
Затинаючись, підліток став розповідати.
Всьому причиною була ковзанка. Величезна ковбаня, що прилягала до двору відставника, — не од вулиці, а від городу. Хлопці розчистили її од снігу, намітили цеглинами двоє воріт, стали ганяти шайбу. Не обійшлося, звісно, без галасу, і тоді хазяїн двору, вискочивши з сокирою, акуратно помережив крижане поле ровиками. Хлопці не лишилися в боргу: натягали під паркан хмизу й підпалили.
— Ти теж тягав хмиз?
— Ні, я про те й не знав. — Розповідь трохи заспокоїла Максима, губи його вже не трясуться. — Я вже потім підійшов...
— Максим каже правду, — підсумовує Олександр Михайлович. — Ми повинні піти й забрати шапку.
— Я не піду! — одразу ж наїжачився хлопець.
— Ти нам і не потрібний. Ми підемо з твоєю матір’ю.
Жінка зводиться, мовчки почина одягатись. Дістає короткий чоловічий кожушок, велику поношену хустку. А в Олександра Михайловича вже розболілась голова: не так од крику, як од спертого, насиченого випарами брудної білизни повітря. Стало тісно у грудях, зашкребло в горлі.
Щоб не зайтися довгим, що рве груди, кашлем, вийшов надвір.
Стояв, жадібно вдихаючи запашне морозне повітря. До дна вимерзле небо іскрилося крижаним сонцем, по снігу невпинно стрибали мільйони наполоханих вогників. Слюдяний їх блискіт сліпив очі, самі собою злипались повіки. Сніг пересипався, як пересохлий пісок, дерева, закутані в іній, розставляли замерзле гілля.
З сіней, пригинаючись, вийшла Максимова мати. Повернулась до Олександра Михайловича, і на худому, передчасно зів’ялому обличчі несподіваною синявою сяйнули незгаслі ще очі.
«Вона, мабуть, була дуже красивою, — подумав Олександр Михайлович. — А зараз на неї страшно глянути... А на тебе?»
Й гірко всміхнувся.
Двір обгороджений двометровим парканом з товстих соснових дощок. Вони підігнані одна до одної так, що не лишилося бодай найменшої шпарки. А поверх дощок, на металевих стержнях, в три ряди посновано колючий дріт.
Це була справжня фортеця, розрахована на те, щоб нікого не впустити, ані випустити. Олександрові ж Михайловичу цей паркан нагадав інший, за багато тисяч кілометрів звідси.
— Ви не знаєте, як його звати?
— Не знаю. Знаю тільки, що з служби вигнали.
— З роботи?
— Еге ж. Тоді багато таких погнали.
— Що ж, спробуємо покликати.
Олександр Михайлович підійшов до замкненої хвіртки, постукав ціпком.
По той бік одразу ж озвався собака. Гавкіт не вщухав протягом усієї розмови з господарем, який не запросив їх до двору — сам вийшов на вулицю.
— Вам кого?
«Гав! Гав! Гав!»
Стояв перед ними, здоровенний, широкоплечий, в накинутій наопаш шинелі. У високій, із сірого смушку, шапці військового крою. Шапка без кокарди, шинеля без погонів. «Розжалуваний», — усміхнувся про себе Олександр Михайлович.
— Це ви зірвали з хлопця шапку?
— А ви хто такий?
— Ось його мати, — ухилився од прямої відповіді Костюк. — Все пильніше приглядався до господаря двору: щось знайоме було в цій постаті, в непривітному обличчі. Де він стрічав цього чоловіка?
Жінка виступила уперед, і господар перевів важкий погляд на неї:
— Ваш хлопець?
— Ну, мій! — з викликом відповіла вона.
— Так-от: шапку не віддам!.. Не получите, поки не заміните попалені дошки!
— Але ж він не палив... — почав був Олександр Михайлович, та далі говорити не міг: жінка знову вибухнула криком. Несла його, здається, в собі аж від дому і тільки й чекала, щоб їй відмовили. Наступала на господаря з перекошеним од гніву лицем, не давала тому й слова вимовити.
— А-а, пани прокляті! Погибелі на вас немає!..
В господаря одразу ж набрякло обличчя, великі важкі кулаки погрозливо заворушились, побіліли на кісточках, так він їх стиснув.
— Бодай би ти згорів разом із своїми дошками!.. Бодай би тебе земля поглинула!..
Жінка кричала й кричала, і здавалося, кінця-краю не буде тому крикові.
З сусідніх дворів почали виглядати цікаві. Тоді господар, люто плюнувши жінці під ноги, скочив у двір, грюкнув засувом.
— Оддай шапку, оддай! — молотила кулаками в дошки розпалена жінка.
— Годі... Ну, годі, — намагався одтягнути жінку од хвіртки Олександр Михайлович. — Люди ж он дивляться!
Гавкіт знову посилився. Хвіртка несподівано одчинилась, звідти чорною кулею вилетіла шапка, вдарила жінку в обличчя:
— Беріть свою шапку і забирайтеся геть!
Жінка нахилилась за шапкою, а Олександр Михайлович все дивився на зачинену хвіртку і напружено пригадував, де він стрічався з оцим чоловіком, чув оцей голос.
Враз сів на ліжку, схопився за груди, прошитий спогадом.
Задихнувся од болю. Біль народився під грудьми, якраз там, куди вцілив тоді кулак слідчого.
Його привели в кабінет уже на світанку, прямо із камери. До кімнати в незагратоване вікно заглядало сіре небо, а тут іще все дихало ніччю: електрична лампочка високо під стелею, стіл, широкоплеча людина, яка, нахилившись, щось швидко писала. Костюк бачив тільки чорну чуприну, парубоцьку чорну чуприну, що звисала майже до столу, закриваючи обличчя.
Ось слідчий мотнув головою, відкидаючи чуба назад, потер червоні, запалені очі. Обличчя його можна було б назвати грубим, коли б воно не було таке вродливе. Грубі риси оті дихали мужньою красою, і не одна жіночка, мабуть, оглядалась на нього, коли він ішов вулицею.
Мовчки, не відриваючи погляду од заарештованого, слідчий звівся, вийшов з-за столу. Став перед ним, малорослим, миршавим інтелігентиком, високий, дужий, ставний, весь налитий силою, весь із пружних м’язів, що розпирали на грудях гімнастерку. Засунув руки в кишені і, погойдуючись на носках, глузливо і довго дивився на Костюка. І коли той, знервований мовчанкою, що затягнулася, ворухнувся, слідчий висмикнув з кишені руку і щосили вдарив Костюка.
Це був майстерний удар, що ним міг би пишатися професійний боксер: під самісіньку «ложечку», в сонячне сплетіння. Удар, у який було вкладено всю вагу мускулистого дужого тіла, всю ненависть до контрреволюційної наволочі, через яку доводиться недосипати й гибіти надурочні години.