Ще одна зустріч з Химочкою. Посеред засніженої вулиці, недалеко від його двору.
Цього разу Химочка не пройшов мимо Олександра Михайловича. Став йому на дорозі ж, завів руки за спину. Темні очі зупинилися, похмуро й неприязно, на маленькому обличчі Олександра Михайловича.
— Пишеш? Суду добиваєшся?.. У-у, гнида!
Швидко оглянувся, і не встиг Олександр Михайлович підняти ціпок, як важкий кулак садонув його знову під груди.
Він не розучився бити, цей Химочка: поцілив точнісінько туди, куди вціляв вісімнадцять літ тому. І так же, як і тоді, пожбурений ударом на землю, у сніг, звивався од несамовитого болю Олександр Михайлович, хапав широко розтуленим ротом повітря.
Цього разу теж обійшлося без свідків. І жінка, яка вигулькнула з провулку та наткнулася на Олександра Михайловича, так і не зрозуміла нічого.
— Що з вами?
Метушилась довкола, налякана, стривожена.
— Нічого. Це минеться...
Олександр Михайлович, лежачи на боці, загрібав у пригорщу сніг. Ковтав, гамуючи кров, що полилася горлом. Весь сніг довкола забризканий кров’ю так, немов когось тут зарізали.
— Я викличу «швидку допомогу».
— Не треба... Поможіть краще звестись...
Без неї він так би й не встав. Трусяться ноги, підламуються в колінах, голова йде обертом. Сніг то білий, то червоний, то чорний. Хочеться знову лягти. Лягти і забутись...
Кров, здається, вгамувалась. Хоч солоний присмак у роті не проходив.
— Де мій... ціпок?
І коли жінка його відпустила, щоб принести ціпок, він ледве не впав. Тоді вона підвела його до паркану:
— Постійте отут, поки дістану... І навіщо ви його аж туди закинули?
Провела додому: навіть чути не хотіла, щоб він ішов сам. Допомогла скинути пальто, пішла лише тоді, коли він сказав, що йому вже полегшало.
Застогнавши, ліг на ліжко. У костюмі, в черевиках. Боявся, що як нахилиться їх розшнуровувати — упаде.
Ох, як важко дихати! Як пече в грудях!
Як він його назвав? Гнидою? Гнида і є! Тебе можна вбити, розтоптать, аби лиш не було свідків...
Під вікном загула машина. У сінях затупотіло, загупало.
— Можна?
Лікар! У білому халаті під зимовим пальтом, з великою сумкою. Жінка таки викликала «швидку допомогу»!
— То що з вами сталося?
Лікар уже підсунув стілець, сів. Ловить його руку, щоб перевірити пульс.
— Нічого особливого. Йшов, упав і вдарився...
— Де вдарились?
— Здається, отут.
Лікареві обов’язково пече подивитись. Примушує його роздягтися, допомагає зняти піджак і сорочку.
— Ого!.. Тут такий синячище, наче ви зіткнулися з самоскидом! Як це ви так примудрились?
— Примудрився, — відповідає Олександр Михайлович натомлено. — Примудрився, і все.
Лікар зрозумів, що потерпілому не до розмов. Вислухавши та обмацавши, пропонує забрати його в лікарню.
Олександр Михайлович не погоджується. Боїться, що як ляже до лікарні, то вже звідти не вийде. Винесуть. А він за всяку ціну повинен стати на ноги...
— Тоді я вам випишу ліки, — здається лікар. — Порошки — пити тричі на день, свинцеву примочку... І лежати!.. У вас є кому за вами доглянути?
— Є, — пригадав Химочку Олександр Михайлович.
— Я передам вашому дільничному лікареві, щоб він до вас зайшов. Видужуйте.
— Дякую... Бувайте здорові! — Ледь не додав: «І щоб ніхто вас не бив!» — але побоявся, що лікар не зрозуміє.
Того ж дня приходив дільничний міліціонер. Чи не лікар повідомив про підозрілий синець? Од нього пахло холодом, шинельним сукном, реміняччям.
— Старшина Малинчук! На предмет составлєнія акта!
Молоде червонощоке обличчя дихає службовою запопадливістю, непохитною рішучістю докопатись до істини.
— Так хто наніс вам побої?
— Ніхто! — роздратовано відповідає Олександр Михайлович: Химочка віднині належить тільки йому! — Я сам ударився! Упав на цеглину.
Спантеличений старшина засунув блокнот до сумки.
— Тоді здравія желаю!
Козирнув, пішов.
А Олександр Михайлович уже думав про Химочку. Бачив його перекошене од люті обличчя, налиті кров’ю очі. І ненависть, що досі кипіла в ньому, враз затужавіла, стала твердою, як криця.
Він уже знав, що зробить із Химочкою.
Продавець комісійної крамниці розхвалював набої так, наче то були його улюблені діти.
— Їх споряджав найкращий мисливець... Подивіться, як акуратно підігнані! На жодному заводі так не зарядять!
— Гаразд, я беру.
— Тоді вдалого вам полювання! Ні пуху ні пера!
Не послав за мисливською традицією під три чорти. Опустив важкі набої до кишені, всю дорогу перебирав їх у руці. Прийшовши додому, виставив акуратно на стіл. Став роздивлятись.
З картонних, акуратно завернутих окраїн, як із смертельних гніздечок, виглядали тупоносі «жакани». Страшна сила чаїлася в них. Могли розтрощити найміцнішу кістку, повалити наймогутнішого звіра. Запросто могли убити й людину.
Обережно нахилився (все ще боліло в грудях), витяг з-під ліжка двоствольний обріз.
Ще тиждень тому це була мисливська рушниця. Шістнадцятого калібру, довоєнного випуску.
Привіз її з Півночі. Вже після табору, на засланні, купив у одного вільнонайманого за великі гроші: не стільки для того, щоб полювати, скільки для того, щоб відчути себе знову людиною. І коли був реабілітований, коли збирався на Україну, то захопив із собою й рушницю.
За той час, поки лежав у ліжку, продумав усе. До дрібниць. Навіть те, що рушниця може викликати підозру: кого збирається вполювати оцей чоловік серед білого дня на вулицях міста?
То була каторжна робота: перегризти пилкою товсті сталеві стволи. Прив’язав рушницю до бильця ліжка і кілька день терпляче чиргикав по сталі.
Та лишилося позаду й це. Ось вона, його зброя, з обрізаними стволами і ложем, яку легко сховати під полу пальта.
Переломив куці стволи, заклав два набої в патронник.
Все! Яке тепер буде обличчя у Химочки, коли вони віч-на-віч зійдуться на вузенькій доріжці?
Ту ніч майже не спав. Довго, безкінечно довго текла темінь за вікнами, і йому вже починало здаватись, що кінця-краю не буде нічній отій повені.
Врешті кімната наповнилась передранковою сірістю. Більше лежати не міг: звівся, умився холодною водою, заварив міцну каву. «А обідатиму вже у в’язниці...»
Після сніданку старанно поголився, одяг чисту білизну, новий костюм. Одпоров праву кишеню пальта, узяв ще з вечора наготовану зброю. Перед тим, як назавжди залишити кімнату, обернувся, обвів її тужливим поглядом.
Охайно застелене ліжко, стіл, стільці, стелажі з книжками. Тут він прожив неповні три роки, всі оці предмети стали йому близькими, повсякденно зливаючись з його побутом. І на думку про те, що хтось інший, чужий, поселиться в цій кімнаті й користуватиметься оцими предметами, — на саму лише думку про це його здушило за горло.
Рвучко одвернувся, вийшов надвір.
Стояв ясний морозяний ранок — точнісінько такий, як на початку цієї історії. Так же чисто й червоно світило сонце на сході, ті ж високі дими тягнулися з димарів до високого неба, той же іній розпушувався на деревах, рятуючи їх од морозу. І так же само порипував під ногами сніг, плавився мільйонами вогників. Усе було таке, як і тоді, тільки він, Олександр Михайлович Костюк, був уже іншим. І тому зовсім по-іншому сприймав усе, що діялось довкола.
Сьогодні — неділя, отже, Химочка уже базарює. Ходить від рундука до рундука, вибирає, прицінюється, довго й затято торгується. Й обзиває усіх сільських жінок перекупками, спекулянтками, ворожими елементами.
— Товариша Сталіна на вас немає!
Наче він, Химочка, уособлює Радянську владу і не поступитися йому гривеником-другим — усе одно що стріляти в наш лад.
Набивши два кошелі, підійде до рундука з вином. Хоч там і тверді ціни (торгують бессарабські колгоспники), і він не вперше п’є, однак і тут спитає, почім, наче щоразу сподівається, що вино подешевшало. Довго цідитиме з склянки вино, видушуючи з неї всі смакові якості, а на обличчі його буде написано: проходь, чого витріщився?!